Головна Головна -> Твори -> Микола Вороний (1871—1940)

Микола Вороний (1871—1940)



Попри всілякі оцінки, М. Вороний лишається неперевершеним майстром слова, творцем поетичних шедеврів, глибоко патріотичних творів, видатним перекладачем і визначним вченим-мистецтвознавцем. «Навіть за умов тотальних царських заборон і переслідувань українського слова,- слушно зауважує Г. Вервес, Вороний створив у багатьох галузях культури непересічні речі, які й зараз можемо сміливо віднести до її кращих надбань». Тому будемо прагнути дати об’єктивну оцінку життєвого й творчого шляху видатного письменника, культурного і громадського діяча, який жив і творив на зламі двох історичних епох, людині кришталево чесній, відданій своєму народові і своїй Україні. Народився Микола Кіндратович Вороний 24 листопада 1871 року на Катеринославщині (тепер Дніпропетровська обл.) в заможній сім’ї ремісників, що зберігала давні українські традиції. Батько походив із селян, онук кріпака, який свого часу зумів записатися до міщан. Мати була з роду відомих українських діячів, до яких належав Прокіп Колачинський, ректор Киево-Могилянської академії (1697-1702).

Від матері малий Миколка перейняв палку любов до української культури, народних звичаїв, повір’їв, до української казки, пісні, легенди, від неї вивчив напам’ять Шевченкову «Катерину», від неї – довічна любов до поезії Кобзаря. Великий вплив на розвиток хлопця, його патріотичні почуття мав дід Павло, який навіть ‘після двадцятип’ятирічної служби в уланському полку не зрусифікувався, говорив добірною українською мовою, проживши майже сто років на степових просторах півдня України. Дитинство майбутнього поета пройшло на Слобожанщині, куди переїхали батьки. Мальовничі околиці Харкова, Гонча-рівка та Холодна Гора, дотепні й життєрадісні люди, які й у горі вміли жартувати, завжди викликали приємні спогади в юнака. Тяжке життя ремісників, а з ними мудре слово, задушевна народна пісня та дума, мамині й дідові казки та розповіді, а згодом і Шевченків «Кобзар» стали тим цілющим джерелом, з якого впродовж усього життя черпав М. Вороний естетичну й духовну, наснагу.

Читати й писати навчився від мами, потім початкова школа, реальне училище в Харкові і Ростові. Велике захоплення викликали в нього пригодницькі романи М. Ріда, Ф. Ку-пера, Ж. Берна, тоді ж пробудився великий інтерес до громадянської лірики М. Некрасова, І. Нікітіна, С. Надсона. Настільною книжкою стає «Кобзар». Під їх впливом потягнулася рука і до написання власних творів. У 80-х роках батьки переїжджають до Ростова, де Вороний продовжує навчання в реальному училищі. Тут він проходить перші ази «політичної освіти». У Ростові зближується з народниками, читає заборонену літературу, бере участь у таємних гуртках, разом з народовольцем С Єрастовим організовує «Українську громаду». Прийшли перші арешти, після яких М. Вороного виключають з 7-го класу училища із забороною вступу до університету і проживання у великих містах.

На цей час М. Вороний був добре обізнаний не лише з політичними працями Ф. Бюхнера; П. Лаврова, а й з літературно-критичними статтями М. Добролюбова, М. Чернишевсь-кого, Д. Писарєва. Але його кумиром та ідейним поводирем на довгий час став М. Драгоманов. Вороного полонили публіцистичні виступи, літературознавчі та суспільно-політичні й філософські статті цієї людини. Імпонувала також громадянська пристрасність Драгоманова, високий гуманізм, глибока віра в неминучість поступального руху людства, щире вболівання за долю України, тверде переконання у відродженні нації, духовному й соціальному розвитку українського народу. Саме до нього в Болгарію вирішив поїхати юнак на виучку. Пізніше він писав: «Мене манила й Європа, а головне – манила таємнича постать «властителя дум» радикальної… молоді – проф. Михайла Драгоманова. Від нього хотілося набути наукового знання і з його ближчою допомогою виробити й скласти свій політичний світогляд» ». На жаль, не судилося здійснитися цій зустрічі. По приїзді до Львова М. Вороний дізнається, що М. Драгоманов тільки-но помер (1895).

М. Вороний виїздить до Відня, деякий час навчається у Віденському університеті, потім повертається до Львова, де продовжує університетську освіту, тут зближується з І. Франком, працює в журналі «Житє і слово», допомагає Франкові у виданні часописів «Громадський голос», «Радикал», на деякий час стає актором і режисером театру товариства «Руська бесіда» та редактором журналу «Зоря». Ще в Ростові М. Вороний захоплювався театром М. Кропивницького. Тепер він веде постійну переписку з Кропивиицьким, запитує, радиться, а потім переїжджає на східну Україну, стає актором театру Кропивницького. Згодом працює в трупах П. Саксаганського, О. Васильєва, як актор мандрує містами й селами України та Росії. Перший вірш «Не журись, дівчино» надрукував у 1893 році. З того часу в періодичній пресі М. Вороний постійно виступав з статтями, оглядами та поетичними творами. Був час, коли він стояв на роздоріжжі: поезія чи театр?

Це був період змагань двох покликань: літературного й театрального. Крім того, М. Вороний – натура діяльна, емоційна. Він постійно перебував у вирі політичних подій. У Харкові входить до таємного політичного товариства    «Братство     тарасівців»,     бере     участь    у    створенні першої української соціал-демократичної партії в Галичині, а також Революційної української партії (РУП).

Весною 1903 року М. Вороний приїздить до Києва на з’їзд «громадівців» як делегат одеської «Старої громади»-. Тут він зустрівся з Вірою Миколаївною Вербицькою, дочкою поета і співробітника журналу «Основа». Невдовзі вони одружилися, поселилися в Чернігові. Проте родинне щастя, про яке йому мріялося під час акторських мандрів, певно, не судилося. Вже через рік сім’я розпалася. Поет тяжко переживає розрив з дружиною. Від розпачу і згуби рятують його друзі М. Коцюбинський, М. Жук, Б. Грінченко, Г. Коваленко та громадська робота в чернігівській «Просвіті», «Літературно-артистичному товаристві», аматорському театральному гуртку чернігівських семінаристів, серед яких був і П. Тичина. Пізніше трагедія поетового кохання вилилась у віршовані цикли «За брамою раю», «Разок намиста» та в окремих поетичних шедеврах, сповнених невимовного болю, розпуки, великого страждання. На цей час припадає і участь М. Вороного в створенні Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), в якій, за словами поета, він та М. Коцюбинський і Леся Українка «становили так звану «літературну секцію». У наших енциклопедіях та інших статтях ми поки що не знайдемо об’єктивної оцінки політичних платформ українських партій і товариств, тому не варто вчителю сприймати на віру і повторювати перед учнями ці характеристики, Поет не зміг, як пише Г. Вервес, «зробити ще один рішучий крок – зрозуміти і прийняти перемогу жовтневої революції» ‘. А чи не правильніше подивитися на цю проблему по-іншому: поет зрозумів і тому не сприйняв її, не зробив їй назустріч отого останнього фатального кроку. Адже розумів В. Винниченко, що «більшовицьким шляхом» не можна реалізувати ідеї соціалізму.

М. Вороний, як і О. Олесь, гаряче вітав лютневу революцію 1917 року. Саме в цей час він пише глибоко патріотичний вірш «За Україну», який має ознаки похідної пісні, бойового маршу:

  • Ганебні пута  За Україну,
  • Ми вже порвали      
  • За її долю,
  • І зруйнували 
  • За честь і волю,
  • Царський трон…      
  • За народі
  • «За Україну»

Останні чотири рядки повторюються як приспів. Вони несуть основний смисловий заряд: кличуть до бою, до боротьби за визволення з-під царської неволі. Вірш, покладений на музику композитором Я. Ярославенком, став народним українським гімном, який виконувався переважно у західних областях України. Поет був активним учасником оновлюваного життя. Відразу після жовтневих подій працював режисером «Державного театру», спілкувався з робітниками Лук’янівсь-кого клубу в Києві, на їхнє прохання переклав «Інтернаціонал» українською мовою, пізніше – «Варшав’янку», «Марсельєзу».

Піднімається з колін Україна, заляканий раб-народ рве кайдани неволі, визволяється, здобуває свободу в тяжкій боротьбі:

  • Прийшла пора, прийшла година –
  • Сміється Київ, сяє Львів!
  • Ярмо одвічних ворогів
  • Скидає вільна Україна.
  • («Коли ти любиш рідний край»)

Поет кличе молодь до рішучої боротьби за визволення, бо розуміє, що тільки мечем, а не словами «здобуде нації права у ворогів її розвою», як і розуміє, що «гук війни, вогонь Перу-на» – дочасні. Поет ніби воскрес духом і серцем, з-під його пера виходять у світ патріотичні твори, присвячені великому відродженню рідного краю, відродженню української нації, її державності («Коли ти любиш рідний край», «Привітання», «Молитва»). На вечорі, присвяченому 25-річчю його творчої діяльності, що відбувся в січні 1919 року в «Молодому театрі» у Києві, М. Вороний сказав: «Дозвольте ж іще раз подякувати вам, висловити моє найгарячіше бажання – мою молитву і надію, якою живу і житиму далі. Я певен, що зоря нового життя ясним світлом осяває путь нашого самостійного демократичного всенаціонального існування».


Загрузка...



Схожі твори: