Головна Головна -> Твори -> Мій батько був робітник при залізниці. Іван Якович Франко

Мій батько був робітник при залізниці. Іван Якович Франко



…Під сільською стріхою, в хаті коваля Якова, недалеко од села Нагуєвичі, в Галичині (в Австрії), родився Іван Франко. Сільська дитина росла серед природи. Мале хлоп’ятко по цілих днях бігало по полю, поміж високих лопухів, над невеликою річкою з високими берегами, з кам’янистим дном та з м’якими зеленими водорослями. І все, що воно бачило, здавалось йому таким прекрасним, чудним і незрозумілим. Чого сонце таке маленьке, коли казали, що воно велике? Чи в небі вирізана така маленька дірка і через те не видно цілого сонця? Чим люди бачать? І чим вони чують?.. А ввечері говорить до батька:

  • –        Татуню, татуню! Я щось знаю.
  • –        А що таке, моя дитино?
  • –        Я знаю, що чоловік очима бачить. Батько сміється.
  • –        А вухами чує, як кудкудакає курка…

І все його цікавить, і над усім він думає, и по-своему, звісно. Біга по полю, пасе гуси – і думає. «Якесь воно не таке, як люди»,- кажуть про дитину сусіди. «Якесь не таке»,- думає батько і рішає оддати сина в науку, одірвати од плуга. І от, коли Іванові минуло 6 років, батько посилає хлопця до школи, в сусіднє близьке село. Тяжка там була спочатку наука!  Все там було чудне, незвичайне, якісь таблички з гачками, якісь закарлючки. Учитель не стільки вчив, скільки крутив за вуха та бив по плечах. Проте незвичайно здатна дитина научилась в сільській школі читати по-українському, по-польському і по-німецькому. За два роки батько оддає його в город Дрогобич, в нормальну німецьку школу при монастирі. Залякана сільська дитина, нечесана, погано одягнена, стає жертвою школярів і грубих, неосвічених учителів. Його б’ють, з нього сміються… І ще тоді в дитячій душі Франка зродилась вічна вражда проти усякої неволі та тиранства, проти насильства людини над людиною. Минув рік, настав екзамен – і малий Франко здивував усіх: він опинився першим учеником.

Скоро після того у Франка вмирає батько, а мати виходить за другого. І хоч сім’я Франка бідніє, хоч нема вже тих достатків, які були за батька, його не беруть з школи. В городі він живе у свого родича столяра, слухає розмови робочого люду, вчиться пісень, спить на порожніх скринях, приготовлених на ярмарок, або в домовині, і помагає в роботі. А на канікули – знов на селі, знов помагає в полі збирати сіно, звозити хліб. Минуло три роки – і Франка оддали в гімназію. І тут з мужицьким сином повторюється та ж сама історія, що і в нормальній школі. На Франка не звертають уваги, він цілий рік сидить десь у кутку, на «ослячій лаві». Та незабаром він знов займає перше місце і вже не кидає його за весь гімназіальний курс. Науки шкільної Франко не любив. Зате читав. Шевченкового «Кобзаря» вивчив напам’ять, а як став старшим, книжка зовсім захопила його… Любов до книжки виявляється і в тому, що з шостого класу Франко починає збирати свою бібліотеку – і за три роки заповняє велику шафу європейськими класиками.

Перші спроби писати – віршем і прозою – відносяться ще до тих часів, коли Франко був у гімназії. Тоді ще почав він збирати народні пісні. Коли, скінчивши гімназію в 1875 році, молодий Франко їхав до Львівського університету, в його літературному багажі було все: і любовні вірші, і драми, оповідання, і переклади Софокла, Гомера, «Уріель Акоста» Гуцкова, «Краледворська рукопись» і т. ін. У Львові 19-літній студент вступає до студентської громади і бере живу участь в редакції студентського журналу «Друг», де ще в р. 1874 надруковано перші вірші Франка, підписані псевдонімом Джеджалик…

  • …Мій батько був робітник при залізниці, ми мешкали на залізничній будці в чистому полі…

До нашої будки сходилися різні робітники, що працювали на залізниці, або такі, що з різних довколишніх сіл ключем тяглися на роботу до Борислава… Приходили до нас і селяни, що працювали на полях, шукаючи захисту від дощу чи в інших справах, навідували нас, відпочивали й живо балакали про різні поточні справи. Спочатку таємничо, а потім усе голосніше говорили собі селяни, що в Волю Якубову й Добрівляни прийшли якісь молоді люди, зібрали в лісі народ і почали йому розказувати, що так далі бути не можна, що по селах велика біда, що тиснуть податки та що пани все забрали від селян… Один з цих молодих доповідачів, як я це потім дізнався, був не хто інший, як Іван Франко. Він ніколи не засідав до писання віршів з пером у руці над папером. Коли наросла гадка, коли назріла до вислову, він мусив мати рух. Ідучи вулицею чи ходячи по кімнаті, висвистував собі наперед різні строфічні мелодії, щоб знайти відповідну форму. Знайшовши, вкладав у неї слова, мугикаючи їх під ніс так довго, поки не одержав співної стрічки одної, другої, третьої, четвертої, поки ціла строфка, як говорив, не починала співати. Осягнувши співність строфи, добирав до неї щораз поправніших римів. Коли і се скінчив, тоді брав клаптик паперу і списував готове, строфу за строфою, уступ за уступом. За тиждень, за два повертався до списаного і аж тоді виправляв дещо на папері, наскільки раніше виправив у пам’яті. Так Франко творив вірші…

Інакше, ніж вірші, компонував Франко повість або новелу. Клав наперед угольний1 камінь – центральну подію. Виходячи від неї, відступав назад хронологічно, добирав епізоди й епізодичні постаті так, щоб мати умотивування для того освітлення центральної події, для тої тенденції, яку вона повинна була виразити. Вкінці будував епілогову партію. Коли Франко заглиблювався у працю, він нічого не чув, що коло нього діялося. Він працював невтомно по 5-6 годин. Коротка перерва на обід, і після цього знов робота до вечері, а потім – аж до пізньої ночі. Свої твори він писав кров’ю серця. Все, що написав Іван Франко за все своє життя, було створене для трудового народу… Подібно до легендарного Данка, розірвавши свої груди, він дістав вогненне серце і освітив ним шлях для визволення свого народу. Уже в останні роки свого життя, ведучи нерівну боротьбу зі імертю, переживаючи важкі нелюдські муки, він ні на хвилину не залишав думки про те, що настане світле, вільне життя на землях Галичини.

 

 


Загрузка...



Схожі твори: