Головна Головна -> Твори -> Ернест Міллер Хемінгуей (1899-1961)

Ернест Міллер Хемінгуей (1899-1961)



Незважаючи на певну хвальковитість, неприборканість, на стиль, який так легко спародіювати, але неможливо повторити, і на розваги, що може дозволити собі знаменитість, Хемінгуей має славу одного з наивидатніших діячів літератури XX століття. Мало кому з письменників пощастило увійти в сучасну свідомість і домінувати в літературному сприйнятті так, як Хемінгуею. Вплив цього видатного американського письменника відчутний у культурі кожного народу, який читає його книги, що допомогли визначити сучасні теми, погляди і нові методи художньої прози. Хемінгуей народився в Оук-ларку, у штаті Іллінойс, фешенебельному передмісті Чикаго, і виріс, розриваючись між прихильністю до свого батька-лікаря, що прилучив його до ритуалів полювання й рибальства, і любов’ю до набожної і музично обдарованої матері. Багато в чому його уяву стимулювали спогади про поїздки під час канікул на північ Мічигану – місця дії кращих оповідань письменника. Зрештою, його батько став жити власним життям, а потім сам для себе вирішив питання життя і смерті – от чому Хемінгуей до теми смерті звертався протягом усього свого життя.

Ернест Хемінгуей навчався в міській школі, особливо йому подобалися уроки літератури, історії, англійської мови. За свідченням однокласників, майбутній письменник уже в школі вирізнявся неабиякими літературними здібностями, зокрема творами, що зовсім не були схожими на ті, що писали його однолітки. Систематично займатися творчістю хлопець почав, напевне, у віці 14-15 років. У школі за ініціативою Хемінгуея був створений літературний клуб, видавався журнал «Скрижаль», де письменник публікував свої перші оповідання і нариси про спорт, пригоди, про події «світського» життя їхнього маленького містечка. Пізніше почав співробітничати в газеті «Трапеція», що виходила кожного тижня. На випускному вечорі йому як учню, який досяг помітних успіхів у літературних спробах, було доручено виголосити промову. Він говорив гаряче, переконано і заслужив не лише оплески, але й запрошення виступити в недільній школі перед малятами. Це тішило його самолюбство. Після закінчення школи Хемінгуей, всупереч бажанню батьків, які мріяли, що він продовжить навчання у престижному університеті і згодом стане лікарем, переїхав до рідного дядька. Той допоміг йому отримати роботу репортера «Канзас-Сіті стар». Юнак успішно почав вести рубрику кримінальної хроніки й міських пригод. Але в тому ж році Хемінгуей за власним бажанням їде на італійський фронт у чині старшого лейтенанта польового госпіталю Червоного Хреста. Роздаючи солдатам шоколад, він був серйозно поранений у коліно, а після одужання боровся проти італійської піхоти і був нагороджений за військову доблесть. Вплив війни і її наслідки сформували характерний для нього предмет дослідження, що включає батальні сцени, а також їх більш ритуалізоване відлуння – бій биків і полювання на великого звіра.

Після війни Хемінгуей на деякий час повернувся на батьківщину, а потім вирушив до Парижа як іноземний кореспондент «Торонто стар». У цей час у житті Хемінгуея відбулася важлива подія – знайомство з піаністкою Хедлі Річардсон. Дівчина була висока, струнка, з приємною зовнішністю, надзвичайно музичною, начитаною, мала спокійний характер; з першого ж погляду вона захопилася Хемінгуеєм, побачила в ньому величезний талант, а його роботу сприйняла як найважливіше у своєму житті. У вересні 1921 року вони одружилися, а у грудні того ж року молоде подружжя вирушило до Європи. Там, живучи серед американців, які залишили батьківщину (Гертруда Стайн називала їх «втраченим поколінням»), Хемінгуей почав письменницьку кар’єру. Його найбільшим досягненням були три великі книги, написані в 20-х роках: збірка оповідань «У наш час» (1924) і романи «І сходить сонце» («Фієста», 1926) і «Прощавай, зброє» (1929). Характерною рисою Хемінгуея є неможливість відділення його мистецтва від життя, він починав найзухваліші дослідження і брав участь у найризикованіших пригодах, схожих на ті, що переживали герої його вигаданого світу, і це тільки сприяло зростанню його популярності і слави. Письменник досить швидко став легендарною особистістю: був енергійним, войовничим будь-де – на кориді, боксерських матчах, полюванні чи спортивній риболовлі. Розвинувся певний зв’язок між автором і його досягненнями, між автобіографією і художньою прозою.

У 30-х роках Хемінгуей жив переважно в Кіуест, у штаті Флорида. Прокидався він рано, писав по три – чотири години, потім рибалив, а увечері відпочивав. Робота над романом «Прощавай, зброє!», розпочата ще в Парижі, посувалася досить успішно.

Людина самолюбна, Хемінгуей прагнув бути лідером, любив доводити свою перевагу в різних галузях: виловлювати найбільших морських риб, перемагати на боксерському ринзі, бути найвлучні-шим стрільцем. Пристрасний рибалка, він здійснив тривалу експедицію до Багамських островів, нерідко допливав до берегів Куби.

Якісно новий період в житті письменника розпочався в результаті його участі в громадянській війні в Іспанії. Дотепер типовий герой Хемінгуея був ізольованим і відчуженим від будь-яких тривалих зв’язків з великим світом. Роман «По кому подзвін» (1940) продемонстрував рух митця до нових позицій. Хемінгуея починають усе більше цікавити загальні питання соціальних і суспільних цінностей. Незважаючи на деякі слабкі місця, особливо це стосується сентиментальності описів роману Джордана і молодої селянки Марії, «По кому подзвін» став помітним досягненням, останнім великим твором у кар’єрі Хемінгуея, якщо не вважати чудової повісті «Старий і море» (1952), що була написана у відповідь на поширену тоді думку про занепад його творчості. Повість одержала дуже престижну Пульцерівську премію за 1953 рік, ту саму, якої явно несправедливо не були визнані гідними такі романи, як «Прощавай, зброє!» і «По кому подзвін». Пригоди Хемінгуея під час Другої світової війни, напевне, можна порівняти з подвигами його героїв. Спочатку він підстерігав німецькі субмарини на своєму рибальському човні, потім описував події європейського театру воєнних дій як кореспондент газети й журналу, брав участь в операціях англійських військово-повітряних сил, а після вторгнення в Нормандію приєднався до нерегулярного підрозділу, що раніше, ніж армія генерала Леклерка, взяв участь у звільненні Парижа. Після війни Хемінгуей жив переважно на фермі біля Гавани.

Хвороба змусила його оселитися неподалік від Сан-Веллі, у штаті Айдахо, де 2 липня 1961 року він, так само, як і батько, застрелився зі свого улюбленого дробовика. Із самого початку життя і творчість Хемінгуея викликали бурхливі суперечки. Його світське життя розглядали як парубоцьке вихваляння чоловічою силою, а його твори несправедливо звинувачували в обмеженості і спрощеності. Він став п’ятим американцем – лауреатом Нобелівської премії з літератури. У рішенні Нобелівського комітету відзначалася «яскрава стильова майстерність письменника, що була внеском у сучасне мистецтво оповіді»; говорилося і про «героїчний пафос», про його «мужню любов до небезпек і пригод», а також про «щире захоплення кожною людиною, яка веде справедливу боротьбу в реальному світі, обтяженому насильством і смертю».

Але не менш гучними були вислови його шанувальників, які стверджували, що Хемінгуей поряд з Марком Твеном був одним з основних творців воістину американського мистецтва. Вплив цього письменника, що став легендою, виразно відчувається в становленні сучасної американської літератури.

 


Загрузка...



Схожі твори: