Головна Головна -> Твори -> Гійом Аполлінер (Вільгельм Аполлінарій Костровицький)

Гійом Аполлінер (Вільгельм Аполлінарій Костровицький)



Вільгельм Аполлінарій Костровицький, відомий французький поет, один з засновників авангардизму, народився в Римі 26 серпня 1880 року. Його батько був італійським офіцером, мати – російською підданою. Дід Вільгельма по материнській лінії, штабс-капітан російської армії, у 1864 році залишив родовий маєток у Білорусії під Новогрудком і через політичні мотиви емігрував до Італії. До дев’яти років Аполлінарій Костровицький мешкав у Римі, потім у Монако, часом виїжджаючи з матір’ю до Ніцци або в Канни. Коли йому виповнилося 19 років, вони з матір’ю вирішили оселитися в Парижі, де і відбулося становлення й розквіт таланту видатного майстра поетичного слова. Серед різноманітних літературних пристрастей Вільгельма найпомітніше місце посідали французькі поети-романтики – Верлен, Рембо, Малларме. Його перші літературні спроби були традиційно стимульовані любовними захопленнями: спочатку під час літнього перебування в Бельгії (1899), а потім значною мірою під час подорожі по Німеччині (1901-1902), де Аполлінер протягом певного часу давав приватні уроки французької мови в родині графа і закохався в гувернантку-англійку.

Враження від Німеччини і почуття кохання надихнули Аполлі-ііера на створення віршів, що згодом увійшли до «рейнського циклу», у якому зв’язок з романтичною і символістською традицією поєднується з глибоким емоційним сприйняттям німецької романтичної атрибутики, засвоєнням тем і ритмів німецької народної пісні. Після «рейнського циклу» він мало писав, його творче зростання помітно сповільнилося. Не маючи жодних засобів до існування, Аполлінер змушений був наробляти на життя у різний спосіб. Все глибше він занурюється у своєрідний паризький побут, зближується із строкатою, різномовною художньою богемою, з напівзлиденними художниками й письменниками, у середовищі яких і визрівав дух нового мистецтва. Центральною фігурою цього мистецтва ставав іспанець Пабло Пікас-со; зустріч з ним у 1904 році відіграла помітну роль у формуванні нової естетики Аполлінера. Новий живопис був несподіваним і шокуючим, він не міг не привабити поета, що робив ставку на оновлення мистецтва

Перша поетична збірка молодого поета «Бестіарій, або Кортеж Орфея» (1911) являла собою афористичні чотиривірші, що нагадували середньовічний жанр бестіарія. У цих вишуканих поетичних мініатюрах поєдналися, з одного боку, гостре відчуття неминучості людського буття, а з другого – захоплення цим життям, сонцем, навколишньою природою – всім тим, що дає снагу, силу, натхнення. У 1913 році Аполлінер видає книгу «Художники-кубісти», у якій проголошує виникнення «цілком нового мистецтва», яке, на відміну від традиційного, ґрунтувалося «не на імітації, а на концепції», на протиставленні узвичаєного «бачення» і модерного «розуміння», а тому використовувало як образотворчу «граматику» мову геометрії. Аполлінер говорить про свою любов до «нового мистецтва», воно має на нього безпосередній вплив, проте він тримався на певній дистанції від нього.

Приєднуючись до творчої концепції поетів кінця століття, Аполлінер вважав, що магістральний шлях розвитку веде до створення «синтезу мистецтв – музики, живопису і літератури». В есе «Новий дух і поети» він поставив під сумнів необхідність «писати прозою чи писати віршами», дотримуючись при цьому правил граматики. Навіть вільний вірш для Аполлінера – лише перший порив до свободи мистецтва, що досягається тільки на шляхах синтезу, створенням ? візуальної лірики». Аполлінер звертає увагу на відкриття науки і техніки, на «нову мову» кіно і фонографа як на засобі-оновлення поетичної мови. Пошуки нової форми в «новій естетиці» Аполлінера були підпо рядковані головному пафосу – «пошукам істини», вираженню «захоплення життям», виявленню «нової реальності», «нового духу» Але ці поняття він не уточнив, і вони об’єднували в поета усе те, що привертало увагу і надихало, що дивувало, і навіть цей «подив» Аполлінер вважав за «наймогутнішу силу нового».

«Нова реальність» природно видозмінювалася, зміст «усього» ставав іншим. «Подив», що виникав при зіткненні з полотнами кубістів, – це одне, а «подив» від зіткнення з реальністю світової війни – вже зовсім інше. Аполлінер часом «дивував» і в прямому розумінні цього слова, оскільки не можна залишати поза уваго його пристрасть до «гри», до епатажу обивателів, «буржуа», що властивим для естетичного досвіду художнього авангарду. Зразками чистого експерименту залишаються «каліграми» «вірші-малюнки», ці зразки «візуальної» лірики. «Каліграми» це доведена до крайнощів реалізація тенденції звільнення вірша, що виходить навіть за межі вільного вірша. Однак, зухвалий новатор, Аполлінер ніколи не забував про цінність класики. У збірці «Алкоголи» (1913) Аполлінер знайшов місце для віршів, написаних у різний час, у тому числі для «рейнських», де поряд з вільними віршами подані вірші із традиційними розмірами. На час видання збірки Аполлінер цілком відмовився від пунктуації як способу насильницького регулювання ритму вірша.

В одних віршах виникають загадкові «кубістичні» сутності, вигадливі абстрактні пейзажі (наприклад, улюблені поетом «Вікна»,| присвячені Пікассо «Заручення»), в інших же реєструється все те, що «є», фіксується невблаганний потік життєвої прози. Таких творів, схожих більше на прозу «віршів-прогулянок», «віршів-розмов», що іноді нагадують склад будівельних матеріалів, а не споруджений будинок, багато в збірнику «Каліграми» (1918). І тут особливо примітним є те, що, на відміну від Верлена чи Рембо, загибель богів Аполлінер не переживав як трагедію. Утративши Творця, Аполлінер задовольнявся реальним буттям, почуттям своєї до нього приналежності і успадкованим у Малларме усвідомленням особливої функції Художника, що займає вакантне місце Творця.

На фронт Аполлінер вирушив добровольцем, воював рядовим в артилерії, потім лейтенантом у піхоті. Спочатку він спробував поєднати тему війни зі звичними інтимними мотивами, і фронт ставав тоді складовою частиною в зображенні мирного пейзажу і почуттів закоханих (цикл «Вірші до Лу», численні послання до Мадлен). Такі твори оспівували кохану, і всі «чудеса війни» здавалися прекрасними («які красиві ракети!»). Під час його відпустки друзі не впізнали піхотному офіцерові, який приїхав до Парижа, колишнього Вільгель-ма Аполлінарія: так змінили молоду людину фронтові будні. Почавпя процес пошуку життєвої філософії, якої Аполлінерові бракувало,-процес цей був перерваний раптовою смертю поета, який так і по одужав після важкого поранення.

Не доживши двох днів до закінчення війни, ослаблений пораненням і складною операцією, Гійом Аполлінер помер від грипу 9 листопада 1918 року. Українською мовою його поезії перекладали П. Тичина, М. Терещенко, Д. Павличко, М. Лукаш.

 


Загрузка...



Схожі твори: