Головна Головна -> Твори -> Велике мистецтво – Портрет Стендаля

Велике мистецтво – Портрет Стендаля



Роман — це дзеркало, з яким ідеш великою дорогою. Воно відбиває то блакить небозводу, то брудні калюжі й вибоїни. І людину, що несе дзеркало, ви обвинувачуєте в аморальності… Дзеркало відбиває бруд, і ви звинувачуєте дзеркало. Звинувачуйте краще дорогу з її вибоїнами, а ще певніше — шляхового доглядача, який допускає, щоб на дорозі стояли калюжі та скупчувалось багно. У будьякому різновиді мистецтва, як не старайся, досягнути величі — якщо ти дійсно великий, — можна тільки зоставшись самим собою. Велике мистецтво прищеплювати людям прекрасні ідеї, котрі вчать жертвувати всім для щастя людського роду.

Анрі Марі Бейль, який писав під псевдонімом Стендаль, народився в Греноблі 23 січня 1783 р. Його батько, Шерюбен Бейль, служив адвокатом при місцевому парламенті, а дід, Анрі Ганьон, був лікарем та суспільним діячем. Уся родина сповідувала ідеї Просвітництва. Настільною книжкою в сім’ї була “Енциклопедія, або Словник, що мислить про Науки, Мистецтво та Ремесла” Д. Дідро і Ж.Л.Д’Аламбера. Батько захоплювався Ж.Ж. Руссо, дід — Вольтером. Маленький Анрі зростав атеїстом, дуже прямим і чесним. Він мав велику схильність до математики і збирався стати інженером. Та вибухнула Велика французька революція, і погляди діда і батька різко змінилися. Вони перелякано дивилися у вікна на повсталий народ і молилися Богу про збереження життя та майна. Змінилися їхні погляди і на релігію. Вони запросили абата Райяна для виховання Анрі в набожному дусі. Таку різку зміну поглядів юнак розцінив як зраду ідеалів, на яких його виховали, і він полишає рідний дім, надовго розірвавши стосунки з рідними. Подібні вчинки будуть характерними для письменника упродовж усього життя. Він ніколи не зрадить революційних ідей, хоча, як і Байрон, буде сторонитися простого люду.

Не маючи дворянського титулу, Стендаль буде називати себе “бароном”, закохуватися у жінок аристократичного походження і з презирством дивиться на “богомільну демократію” в США. Але треба віддати йому належне — ніколи не буде пристосовуватися до буржуазного середовища і робити кар’єру, а обере замість цього “романтичні втечі”. Першою була втеча до Парижа, де юнак збирався навчатися в Політехнічній школі, але замість цього вступив до лав армії Наполеона і разом з нею вирушив в Італійський похід. Так в його житті з’явилася країна, в яку письменник закохався до нестями на все життя. В психіатрії навіть існує термін “синдром Стендаля”, який означає тимчасову втрату розуму під впливом шедеврів мистецтва. Стендаль навіки залишився вражений Італією, її красою, архітектурою та жінками. Пізніше він здійснить ще одну “романтичну втечу” — на цей раз із Франції до Італії, зробивши разом з Бонапартом спробу перевернути світ. Письменник усе життя залишався відданим солдатом Свободи, а саме ствердження Свободи він бачив передовсім у діяльності “народного імператора” Наполеона Бонапарта.

Стендаль цікавився антропологією, вивчав роботи матеріалістів і сенсуалістів — Гоббса, ґельвеція, Гольбаха, Монтеск’є, а також їхніх наступників — філософа Дестюта де Трасі, фундатора науки про походження понять, Кабаніса, лікаря, що вважав психічні процеси залежними від процесів фізіологічних.

Т. Гоббс приваблював Стендаля абсолютизацією геометрії і механіки. К.А. Гельвецій був йому близький своїм інтересом до пристрастей, в яких він убачав основну рушійну силу прогресу. П.А. Ґольбах зацікавив Стендаля евдемонізмом (грецьк. еисаітопіа — блаженство), етичним ученням, яке вважає потяг кожного індивідуума до щастя чимось схожим на природний закон гравітації. Таким чином, прагнення особистого блага, себелюбство стає реальною метою кожного окремого життя попри лицемірні заяви про загальне благо. Ш.Л. Монтеск’є був для Стендаля символом боротьби з абсолютизмом, а вульгарний Ж.Ж. Кабаніс приваблював своїми ідеями про те, що мислення є таким самим продуктом секреції мозку, як і секреція підшлункової залози.

Мета. Якось запитали у Стендаля, яка в нього професія. Стендаль відповів так: “Спостерігати за поведінкою людського серця”. Світ ділився для нього на два табори: табір пристрасних, щирих та сміливих і табір меркантильних, емоційно млявих та хитрих. Життя в ореолі пристрасті, нехай і грішної, викликало у нього бажання аналізу та творчого синтезу. Любов, музика, пристрасть, героїчне діяння — от що мало ціну дпя Стендаля. Ідеалом такого життя він вважав революційну епоху Наполеона. А антиідеалом — буржуазну Францію, що зрадила революційні ідеали. Мабуть, саме тому письменник заповів на могильному пам’ятнику викарбувати не французьке ім’я Анрі, а італійське — Арріго, і додати — “міланець”.

Спадщина. Стендаль усе життя називав себе “романтиком”. Хоча саме він є автором першого маніфесту реалістичної школи — трактату “Расін і Шекспір” (1823—1842). Він розкрив суперечності постреволюційного суспільства в численних романах і новелах, але при цьому залишився вірний романтичному герою.

Стендаль поділяв людей на два умовних типи. Першим (і улюбленим) був так званий “італійський характер”, який виник як типаж під впливом особистості Наполеона Бонапарта. Письменника цікавили пристрасні, темпераментні характери, які живуть бурхливим і цікавим життям, створюють навкруги себе енергетичну ауру. У запалі такі люди здатні як на подвиг, так і на злочин. Другий тип — це так званий “анемічний”, наділений холодною кров’ю і практично повністю позбавлений темпераменту. Такі люди можуть на перший погляд справляти враження вельми благочестивих. Але головним мотивом їхнього життя є розрахунок. Стендаль же цінував у людині здатність до щирого прояву почуттів. Звідси — поетизація вільного почуття практично у всіх творах.
Усе життя письменник цікавився філософською антропологією.

При цьому в собі він бачив віддзеркалення людини XIX століття з усіма її протиріччями і внутрішніми конфліктами. Самоаналізу присвячені опубліковані посмертно роботи “Життя Анрі Брюлара” (1835—1843) та “Нотатки еготиста” (1830—1843). Еготизм Стендаль розумів не як явище, споріднене з егоїзмом. Еготизм був для нього явищем позитивним. Це прагнення людини до захисту власного “Я”, усвідомлення своєї несхожості з іншими людьми. Надалі еготизм пошириться у культурі модернізму, де нерідко набуватиме епатажних форм. Але Стендаля цікавила в першу чергу яскраво виражена людська індивідуальність. Його описи подорожей Італією у творах “Рим, Неаполь і Флоренція” (1817), “Історія живопису в Італії” (1817), “Життя Гайдна, Моцарта і Метастазіо” (1817), “Записки туриста” (1839) мають суб’єктивний характер. Автор зосереджується насамперед на своєму особистому сприйнятті будьякого феномена.

Незакінчений роман “Люсьєн Левен”, написаний у 1834—1835 рр., також розказує про долю людини, вимушеної пристосовуватися до суспільних умов. Люсьєн Левен (персонаж частково автобіографічний і менш темпераментний, ніж Сорель), — син банкіра, що дістав непогану освіту, але був виключений з паризької Політехнічної школи за республіканські виступи. Він вирушає в провінцію, де служить офіцером і пізнає життя, а тим часом у Парижі спалахнула Липнева революція. Повернувшись у рідне місто, Люсьєн з розчаруванням дізнається, що нова влада, маючи всі дрібні риси буржуазності, щосили займається махінаціями на виборах і продовжує тримати народ в покорі, прикриваючись республіканськими гаслами.

Левен — герой-спостерігач. Активність його виявляється тільки на любовному терені. І, можливо, тому він перестав цікавити письменника, що звернувся до своїх улюблених “італійських характерів” у романі “Пермський монастир” (1839), дія якого відбувається в Італії в гарячий час наполеонівських походів. Головний герой роману — Фабриціо дель Донго — вливається в армію Наполеона перед найтрагічнішим її кінцем — битвою під Ватерлоо. Але повернувшись на батьківщину, сповнена доблесного вогню людина опиняється в атмосфері карликових італійських князівств, у задушливому режимі яких виявляється огидний дух Священного союзу. Італія занурена в сплячку. На австрійських багнетах штучно підтримується феодальний устрій, і, звичайно, Фабриціо, що спочатку почав успішну кар’єру, задихається в атмосфері загального переслідування і страху перед розправою. Доля не щадить його, і, переживши велике почуття до дочки коменданта в’язниці Клелії Конті, герой помирає.

Не здобувши визнання сучасників, Стендаль вважається одним з батьків художнього психологізму (завдяки перенесенню прийому внутрішнього монологу із драми в епос), а також першовідкривачем реалістичного зображення війни, яка виглядає на полі бою зовсім не як патетичне батальне полотно. Показавши страшну тривіальність реального бою очами рядового його учасника, Стендаль заклав традицію, продовжену в XIX столітті Л. М. Толстим, у XX столітті — Е. Хемінгуеєм, Е.М. Ремарком і багатьма іншими письменниками, що знали війну не з розмов.


Загрузка...



Схожі твори: