Головна Головна -> Твори -> Іван Драч про роль поезії

Іван Драч про роль поезії



У літературному доробку Івана Драча знаходимо низку віршів, у яких поет викладає своє кредо – тобто погляди на роль і завдання художньої літератури, зокрема поезії. Так, у вірші «Балада двох» він шукає слово, сподіваючись, що в ньому «вистигла пекельна вдача, Свідома слова, як меча». У «Триптиху про слова» поет щиро сповідує своє заповітне бажання: «Так прагнеться точнішим бути в слові… А зогрішили в ланцетогострій мові – в чад німоти пірнає голова». Поета вабить гра на скрипці, «де брунькує слово, де спіє слово…» Зворушливо й сердечно веде він бесіду у вірші «Поезії»:

  • Дивосвіте мій, моє солодке безголів’я,
  • Лише руки твоєї вузенької торкаюсь
  • губами, – коли ж поцілую тебе у вуста?
  • Коли ж ти не відхилиш їх, полум’яна
  • жар-птице…
  • Люблю тебе, граціозну і юну…
  • Торкаюсь пером паперу – струм замикаю,
  • Єднаюсь з тобою, єдина.

Тему творчості, активності і добропорядності митця Іван Драч не обминає і в одній з останніх своїх книжок «Теліжинці» (1985). Афористично звучать рядки: Хіба чекати плати за добро? Нехай в руці зламається перо, Що за добро добра собі чека! Поет гостро картає тих «творців», що «пліткували, патякали, верзли, пооб-шмулювали язики» (вірш «Незворушність»). І ось наслідок такої, з дозволу сказати, «словотворчості»: Торг ідилій, ідей, ідеалів З-під поли, а то просто з руки. І ставало все більше Дедалів, А Ікарів – якраз навпаки. У центрі твору «Перо» (збірка «Протуберанці серця», 1965) – персоніфікований образ пера, до якого й звертається ліричний герой. Звертається як до живої істоти, вживаючи окремі слова й вислови, що за значенням виключають одне одного. Так, перо – «скальпель вогненний», «жорстокий лиходій», «дикий поклик» і водночас перо – «первоцвіт мій, перволюб мій». Світ, у якому діє ліричний герой, складний, сповнений серйозних протиріч. У вірші про це чітко сказано: життєвий простір неоднорідний (дні карі, полохливі, невтішні, променисто легковажні, горбаті, мозільні, продажні і дні лаконічні, виноградні, теплі, дні чеснот). Такий неоднорідний і неоднозначний світ, у якому живе дійова особа з пером («вогненним скальпелем в руках»).

Іван Драч невипадково поставив логічний наголос на словах «дні ці карі» і «яничари». Епітет «карі» вказує не на колір. У східних мовах слово «кар» означає камінь. Отже, дні суворі – карі (кам’янисті) і їх треба розтинати до середини («куди не дійдуть яничари… в облудній словоблудній грі»). У переносному значенні яничар це манкурт, людина, яка втратила історичну, національну, духовну пам’ять, людина-перевертень, у якої немає нічого в душі, яка зреклася рідної мови, культури, історії – всього духовного світу рідного народу. Проти таких лиходіїв і виступає Іван Драч у своєму вірші «Перо».

Кого звинувачує у страшній трагедії автор «Чорнобильської Мадонни»?

У чарівному Поліському краї на північ від Києва – там, де тихоплинна Прип’ять і зачарована Десна несуть свої води до могутнього Дніпра, спорудили страшного монстра – Чорнобильську атомну електростанцію. Лементували на радощах – найбільша, наймогутніша в світі…

І ось в квітні 1986 року сталося непоправне: «мирний атом» вибухнув, розніс смертоносну радіоактивну хмару на півсвіту. Найбільше дісталося Україні, Білорусі, Росії. Вибух цей потряс увесь білий світ, всю планету. Про страшну чорнобильську трагедію написані романи, повісті, нариси, публіцистичні статті, знято документальні кінофільми.

У зболеному серці поета-мислителя Івана Драча народилася поема «Чорнобильська Мадонна». Жанр твору визначив сам автор: поема. Проте це може бути і поема-трагедія, і скорботна пісня. Тяжко пишу, зболено розмірковую, Словами гіркими наповнюю аркуш, – так починає автор свій твір. Поема звучить поліфонічно. Високе, біблійне перемежовується з розмовним, побутовим. А те «побутове» – «…сльози і пекло, кров і жахіття…» З рядків «Прологу» ми довідуємося, як важко підступити до змалювання задуманого: «Ти намагався писати про неї, – Вона пише тобою, як недолугою ручкою, як нікчемним пером, як олівцем хапливим і ошалілим…» Ось чому герой твору «заздрить всім, у кого є слова… у кото фарби є…» Жахлива мертва Чорнобильська зона… Як врятуватися від поширення радіації? Читаємо лаконічні, але страшні «запитання без відповіді»:

  • Всі криниці в целофанових капшуках,
  • Всі колодязі затушковані.
  • Питали тоді одне-однісіньке;
  • Де знайти кілометри целофану
  • На рукотворне Київське море
  • Чи бодай на Десну зачаровану,
  • З якої Київ п’є воду”?

 Лейтмотивом «Оди молодості» – одного із розділів поеми – проходять слова: «Коли помирати – то вже молодим!» Але кінцівка «Оди» недвозначно закінчується таким узагальненням: За владу безмір, за кар’єри і премії, Немов на війні, знову вихід один. За мудрість всесвітньо дурних академій Платим безсмертям – життям молодим…

Це словосполучення «мудрість дурних академій» (оксюморон) прозоро натякає на винуватців Чорнобильської трагедії. Над тобою схилилась, політик, Чи впізнав ти цю матір-вдову? Із мільярдом поганьблених діток Вона долю несе світову? Чи впізнав ти її, учений… її погляд на тебе вогненний. Може, вперше в світовій філософській ліриці Івак Драч поставив питання, чи,правомірний взагалі розвиток наукової думки, спрямований на винахід знарядь масового вбивства, якщо навіть «мирний атом» на Чорнобильській АЕС привів до таких жахливих наслідків. Чи не подібний людський розум до змії, що сама себе жалить і гине від своєї отрути. «Хрещатинська мадонна» – остання перед «Епілогом» трагічна пісня поеми. У ній сфокусувалися всі жахіття трагедії:

  • У юрмищі хрещатицького дня
  • Ти боса йшла, ти, сива Катерина –
  • всі від неї сахаються, своїм виглядом жінка наганяє страх. Народивши мертвого сина тоді, в той квітень, коли її «накрила та нечиста сила», жінка збожеволіла…
  • З лахміття ляльку ти
  • Несеш – куди? Хіба в психіатричку?!

Розділ «Хрещатинська мадонна» – кульмінація, фінал поеми. Це крик душі поета. Це його пекучий біль. Алегорично і символічно звучать останні рядки поеми:

Несе сива чорнобильська мати Цю планету… Це хворе дитя! У своєму творі Іван Драч відкрито називає винуватців трагедії. Це вчені і політики, державні функціонери, що так і не були справедливо покарані. Особливого загострення цей мотив набув у розділі «Роздуми під час відкритого Чорнобильського суду в закритій зоні на стару тему: Ірод і Пілат. Звертаючись до євангельських персонажів, безпосередньо винних у розп’ятті Христа, поет вбачає у них вічні риси злочинців, що проступають і у наших сучасників, здатних спритно «умити руки», тобто уникнути відповідальності. Питання про людське сумління існувало завжди, але розв’язувати його доводиться кожному окремо, хоч би за яких часів він жив. Болюче постало воно і для І. Драча. Він осуджує і себе самого за хибні захоплення ідеєю наукового прогресу (у «Поліській легенді» благословляють неприродний фатальний шлюб цнотливої Прип’яті з підступним «мирним» атомом).

 

 





Схожі твори: