Головна Головна -> Твори -> Твір-оповідання на морально-етичну тему з власного досвіду

Твір-оповідання на морально-етичну тему з власного досвіду



Ми дружимо утрьох: Льоша Яшкін, Мишко Сорокін і я, Дмитро Сєдов. За моє прізвище хлопці звуть мене Сивий, Мишка – Сорока, а Олексій у нас Цезар: він уміє одночасно декілька справ робити, і взагалі він розумний. Не знаю, чи був розумним та винахідливим Юлій Цезар, полководець, що жив у Стародавнім Римі ще до нашої ери, але Льошка – вигадник, це факт, та ще й який! Ми живемо в одному під’їзді, ходили в один дитячий садок, зараз навчаємося в одній школі. Правда, ми з Льошкою у 9-Б, а Мишко – у 9-В. Але це не заважає нам зустрічатися на перервах і допомагати один одному на контрольних. Адже не одночасно проходять контрольні з фізики або математики у наших дев’ятих. Якщо на першому уроці у нас, то ми встигаємо попередити Мишка про важкі завдання – задачі чи рівняння. А якщо контрольна у 9-В, Мишко поспішає розповісти, які сюрпризи чекають на нас. Так ось дружили і наші батьки. Вони ходили у ту саму школу і поверталися додому у той самий двір, що й ми.

 

Двір наш великий, з усіх боків його оточують високі цегляні будинки старої побудови. В ньому, як і у всіх інших дворах, багато тополь, але у нас є те, що варто уваги: це три яблуні. Хтось скаже: ото диво – яблуні у дворі міського будинку! Поруч з нашим будинком є вулиця, суспіль засаджена не лише яблунями, а й абрикосами. Плоди, правда, дорослі дітям збирати забороняють, кажуть, екологія не підходить: плоди просочені шкідливими речовинами від вихлопних газів машин. Але не всі сприймають всерйоз поради старших – хтось таки й підніме стигле яблуко або зірве абрикос. Інша справа – яблуні у дворі. Що ж особливого у трьох яблунях нашого двору? їх посадили наступного дня після свого випускного вечора наші батьки як пам’ять про шкільну юність, дружбу. Деревця стоять поруч, одне біля одного, вони практично однакові на зріст, сплітаються своїми гілками і рясно плодоносять. Але зараз зима, і яблуньки сплять. Увагу перехожих привертаютьзалишки новорічних прикрас на гілках яблунь. Так, так, яблуням у новорічні свята довелося виконувати роль ялинок. А було це так. Напередодні зимових канікул Льоша – наш Гай Юлій Цезар – сказав:

–        Давайте здивуємо мешканців!

–        Після торішнього феєрверка, улаштованого Шишкаревими у новорічну ніч, їх вже навряд чи чимось здивуєш, – іронічно зазначив Мишко.

–        Хіба що увесь двір ліхтарями різнокольоровими прикрасити, – запропонував я.

–        Не двір прикрасимо, а яблуні! – по-змовницькому сказав Цезар, – Прикрасимо деревця, наче ялинки. Як тільки стемніло, ми винесли драбину і заздалегідь припасені прикраси. Коли все було готове, було вже дуже пізно, де-не-де у вікнах горіло світло.

–        Отже, завтра вранці о шостій виходимо, – чомусь пошепки сказав Льо-ша, – і спостерігаємо за реакцією мешканців.

–        Чому о шостій? – заскиглив Мишко. – А о сьомій не можна? Поспати ж людині треба. А потім ще темно та й холодно…

–        Згода, людино, даю півгодини. О шостій тридцять виходимо, інакше проспимо найцікавіше. Ранок випав безвітряний, притрушував сніжок. Ловлячи дрижаків після теплого ліжка, ми милувалися ошатними яблунями, але головною була для нас, звісно, реакція мешканців нашого будинку.

–        Дивись, – штовхнув мене ліктем Мишко, – у вікні третього поверху з’явилося чиєсь обличчя.

–        А он ще декілька людей дивляться з другого поверху! – вигукнув я. Незабаром у вікнах кожної квартири можна було побачити здивовані обличчя.

 

А яблуні були справді гарні! З верхніх гілок спускалися різнобарвні гірлянди з фольги і кольорового паперу; різнобарвні надувні кулі надавали дереву святкового вигляду; картонні віслюки, білки, гноми і навіть діди Морози сиділи на гілках. Але головним сюрпризом на яблуні були яблука – справжні, не бутафорські, з рум’яними бочками, соковиті, апетитні. їх ми розвісили на гілках яблунь – висять, ніби у розпалі літо.

–        Як гадаєте, не померзли яблука? – захвилювався я.

–        Не встигли, – поважно відповів Мишко. – Вночі температура була не нижча, ніж у холодильнику.

–        Дивіться, онук баби Даші прокинувся, – раптом сказав Льоша, – і у вікно дивиться. Давненько не виходив, все хворіє…

За півгодини п’ятирічний Вовка Несміян, закутаний, ніби у двадцятиградусний мороз, міцно тримаючись за руку бабусі, що його супроводжувала, вийшов з під’їзду.

–        Навіть снідати не став, – зажурено позіхнула Дар’я Сергіївна, – ходімо та ходімо, каже, на чарівні яблуні дивитись. Місяць майже не виходимо, все хворіємо… Маленький Вовчин ніс був схований лід смугастим шарфом, але величезні темні очі світилися радістю і захопленням. Матуся мені казала, що Вовка на щось серйозне хворий.

–        Та хто ж отак постарався? От тобі краса яка! – не переставала дивуватися Дар’я Сергіївна. Замість відповіді Мишко зняв з гілки найбільше і найкрасивіше яблуко і простягнув Вовці.

 

Врятований сована (твір-оповідання з власного досвіду)

Час наближався до полудня, але листопадовий день був такий похмурий, одо складалося враження, ніби скоро вечір. Зривалися поодинокі сніжинки, спресоване дощами і морозцем листя шаруділо під ногами, як фольга. З дерев з жерстяним звуком падало напівзасохле листя. Високо над головами пролітали ворони, їхнє «кар-кар» губилося десь у кронах похмурих дерев парку. Ми прогулювалися знайомою стежкою. Товсті зморшкуваті стовбури старих тополь були наче вибілені вітром, дощем і морозцем. Несподівано ми побачили багато темно-коричневих грудочок, що наближалися з віддалених заростей парку. Це була добра дюжина щенят. Ми знали, що в цих місцях мешкають бездомні дворняги. Жалісні відвідувачі парку їх підгодовували. З парковими дворнягами дружили і ми, часто приносили їм щось смачненьке. Щенята з радісним вищанням кидалися до наших ніг, але, на жаль, цього разу пригостити їх було нічим, і вони незабаром від нас відстали. Лише одне найменше щеня продовжувало бігти за нами. Воно було таке маленьке, що, мабуть, могло уміститися на долоні. Товстеньке, на коротеньких лапках, з тонким куцим хвостиком, щеня не переставало скиглити і буквально не відставало від нас ні на крок.

 

Ось уже зникли з очей його пухнасті сородичі, а щеня все бігло за нами. Ми побоювались, що воно заплутає, і навіть зрідка тупали на нього ногами, сподіваючись, що малюк повернеться у звичне для нього місце помешкання. Ми зробили круг по парку і вже прямували до виходу. Але що робити зі щеням? Воно продовжувало трусити за нами. Тоді мама звеліла нам почекати її, поки вона відведе щеня до інших малюків-собак. Щеня жваво кинувся за мамою. І раптом, ламаючи кущі, навперейми мамі і щеняті вискочили два відгодованих свійських собаки. Мабуть, хазяї відпустили їх погратися, і ті, побачивши щеня, з розлюченим гавканням кинулися до нього. Мама закричала, щоб відігнати собак і, узявши щеня в руки, високо підняла його над головою. Тут розлютовані пси вже стали загрозою для мами. Це зрозуміли і хазяї собак, які щосили бігли до своїх вихованців, даючи їм на ходу якісь команди. Буквально за мить агресивні пси вже були на повідках, і хазяї квапливо відвели їх від місця подій. Вони вибачилися перед мамою і щось сердито вичитували своїм улюбленцям.

 

Щеня благополучно було повернуте до своїх родичів, а ми йшли додому, сповнені найрізноманітніших почуттів. З одного боку, ми пишалися мамою; водночас нам було соромно, що ми не поспішили їй на допомогу, коли її оточили розлючені пси. Але ми справді розгубилися від несподіванки. Ми притулилися до матусі, наче бажаючи віддати їй усю любов і ніжність. Матуся нас поцілувала, засміялася. І день вже не здавався таким сірим, похмурим, як до цієї пригоди.

 





Схожі твори: