Головна Головна -> Твори -> Мій друг Матроснін. Твір-оповідання на морально-етичну тему з власного досвіду

Мій друг Матроснін. Твір-оповідання на морально-етичну тему з власного досвіду



Наш сусід Федір Іванович – моряк. Його довго не буває вдома; мабуть, тому він самотній. Я завжди уявляв людей цієї професії з мужньою зовнішністю. Моряк далекого плавання – це людина висока на зріст, плечиста, з міцними мускулами, обвітреним засмаглим обличчям. Вона ніби уособлює могутність морської стихії. І ще вона має обов’язково палити трубку. Зовнішність Федора Івановича не відповідала моїм уявленням. Він зовсім не підходив під визначення «морського вовка», навіть трубки у нього не було. Виглядав він не мужньо, на відміну від нашого сусіда з другого поверху бухгалтера В’ячеслава Михайловича Пенцова. Якось, повернувшись зі школи, я побачив у нас Федора Івановича. Матуся, батько і наш сусід щось жваво обговорювали. Мені здалося, що Федір Іванович про щось прохав моїх батьків, умовляючи їх.

– А ось зараз ми послухаємо думку Петра, – сказала мама. Федір Іванович повернувся до мене з надією.

–        Розумієш, Петре, – звернувся до мене сусід, – з останнього плавання в Індію я привіз тигреня. Це був подарунок екіпажу від наших ділових партнерів. Додому тигреня брати ніхто не зважився, віддали мені, кажучи: ти самотній, від тепер ви будете удвох. Звісно, тварині місце у зоопарку або у цирку. Я вже розмовляв зі знайомим дресирувальником і незабаром віддам йому на виховання тигреня. Зараз, правда, дресирувальник на гастролях, а мені треба негайно лягти на щорічну профілактику у лікарню. Не міг би ти узяти шефство на певний час над тигренятком?

 

Про яку відмову могло йтися! Я дав згоду.

–        Не поспішай радіти, – сказала мама, – треба знати, як за ним доглядати, чим годувати. Це ж те саме, що доглядати немовля.

–        Я дам інструкції, – пообіцяв Федір Іванович. За кілька хвилин я вже тримав на руках маленького мешканця джунглів, схожого на щеня середньої угодованості. Це був товстенький з блискучою шерстю звір. Його руда, з темними мітками шерстка так і притягувала до себе долоні, хотілося гладити її, потиснути тигреня, – одне слово, я відразу визнав у ньому друга й сказав:

–        Це мій Матроскін.

–        Матроскін так Матроскін, – погодився сусід.

Тепер турбот у мене додалося. Батьки приносили усе, що було потрібно для раціону мого підопічного, а я його годував, купав у дитячий ванночці, в якій колись купали мене, виходив з ним гуляти, слідкував за кожним кроком у нашій малогабаритній трикімнатній квартирі. Я якось не думав про те, що звірі хворіють, можуть застудитися. Одного разу мій Матроскін прокинувся кволий, почав чхати. Від їжі відвертався і жалібно скиглив, дивлячись на мене сумними великими очима. Довелося йти у ветеринарну лікарню і консультуватися з лікарем. Мені порадили мікстуру для немовлят.

 

Матроскін слухав тільки мене, без мене нічого не їв. Одного разу я затримався у школі. Мама зустріла мене, зітхнувши з полегшенням.

–        Ну, нарешті, – сказала вона, – ніяк не вдається нагодувати Матроскіна.

Якось я робив уроки, а Матроскін сидів у своєму кутку і щось гриз. Я подумав, що він гризе м’ячик, який я нещодавно йому подарував. Але дивна річ, цей м’ячик якось підозріло стукотів по підлозі. І раптом тишу порушив матусин крик:

–        Мої черевики!.. Мої нові черевики!..

Тепер я зрозумів, що стукотіло. Кинувся до тигреняти, але черевик врятувати вже було неможливо: увесь задник було обгризено. Конфлікт уладнали, але тигреня цього дня намагалося не показуватися матусі на очі. Воно повечеряло, ми з ним вийшли на прогулянку, перед сном я вимив йому лапи. Воно слухняно давало витирати їх ганчіркою, не скиглило, не гралося і лягло біля моїх ніг, коли я пішов спати. Матроскін відчував свою провину. Наступного дня, повернувшись зі школи, я здивувався: до моїх ніг ніхто не викотився.

–        А де Матроскін? Спить? – запитав я матусю, входячи у кухню.

–        Може, й спить, – холодно відповіла вона, – тільки у зоопарку.

–        До чого тут зоопарк? – не зрозумів я.

–        Ми віднесли звіра до зоопарку, там є майданчик для молодняка. Ми пояснили адміністрації зоопарку ситуацію, що склалася, і коли Федір Іванович повернеться з профілакторію, він забере, якщо схоче, свого тигра.

–        Чому мене не дочекалися! – закричав я. – Я теж маю особисту думку.

–        Ти вже почав не встигати у школі. А потім мешканцям джунглів не місце у міській квартирі, та ще у такій маленькій, як наша.

–        Все б нічого, але деякі дерева, як мені здається, стають небезпечними для І людей.

–        Це ж чим? – не утрималася гостра на язик баба Тоня.

–        А хіба ви не бачите, що он та гілка така, що ось-ось завалиться. А пух? Хіба він не набрид вам щороку?

–        Це правда. І земля біла від пуху, і у квартирах перших поверхів його безліч. Трапляється, що гілки дерев падають від старості, – погодився хтось із чоловіків. – Але дерева можна обстежити і хворі гілки поспилювати. Ще не одне покоління дітей виросте під цими тополями…

 

Чиновник нікому не заперечував, пообіцяв доповісти своєму начальству про розмову з жителями двору, і поїхав. Минув деякий час, і у двір прибула спеціальна машина, і, коли з неї вийшли робочі з інструментами, всім стало зрозуміло, що тополі вирішили спилити. Тоді, як по команді, з під’їздів почали виходити люди. їх було не так багато, але налаштовані вони були рішуче. Вони оточили тополі, яким загрожувало знищення, і сказали:

–        Жодна людина з пилкою або топором не підійде до дерева.

Непрошеним «дровосікам» нічого не залишалось, як піти собі по-доброму. Минули дні, потім тижні, але ніхто вже не посягав на тополі. Зараз осінь. Верхівки тополь-велетнів вже пожовкли, а в цілому крона ще зелена. Тополі шумлять, наче вони дякують людям за те, що ті захистили їх. Треба сказати, що дорожні будівники свою справу все ж таки зробили. Дорогу вони не розширяли, але проклали добротне асфальтове покриття. Так що у тих, хто під’їжджає на автомобілі до офісу, особливих проблем не виникає.

 

 





Схожі твори: