Головна Головна -> Твори -> Духовний світ, духовна краса. Що це?

Духовний світ, духовна краса. Що це?



Кожен із нас відповість на це питання по-різному та неоднозначно. Світ, у якому ми живемо, — це світ різноманітних співвідношень і зв’язків. І те, що ми опинилися сьогодні віч-на-віч з такими бідами, як духовне зубожіння народу, занепад культурної спадщини, руйнування природи, є наслідком розриву людини зі своїм духовним світом, «Коли ми до природи не будемо милосердні, то вона нас з’їсть», — пророчі слова, бо люди живуть у нерозривному зв’язку з нею, і гублячи її, гублять і себе. З появою ядерної зброї на нашій планеті поступово втрачається надія на мирне та спокійне життя. Не врятують ні дорогі комфортабельні бомбосховища, ні супернадійні засоби захисту. Чорнобиль — невеличке українське містечко, що потопає в зелені, у вишнях та яблунях. Здавалося, що тут гармонійно злилися краса поліської природи й сховані в бетон чотири блоки АЕС. Але наша пам’ять і пам’ять багатьох наступних поколін. Мов і знов повергатиметься до трагічних квітневих днів 1986 року, коли ядерна смерть загрожувала всьому живому. Вирвавшись з-під влади недбайливих господарів, вона спричинила людські жертви, біль і спустошення.

Чи буде квітень, як завжди,
Дарунком весняної здоби,
Чи власним іменем біди

Ми назвемо його — «Чорнобиль»? і досі запитуємо ми один у одного!

Колись, дуже давно, відомий поет Павло Тичина, перебуваючи на доядерній Чорнобильщині, писав про цю землю, як щедру на врожаї, гомінку в Селянських турботах, де вирувало життя, що не вщухало часом і вночі… Це було колись! А нині поля й луки, ліси й озера, річки й ставки Чорнобильщини тяжко вражені невидимою чорною хворобою.
Дичавіє земля, хоча ще квітують і родять сади. Але ніхто не споживає тих гірких плодів,ніхто не йде до лісу по його колись цілюші дари. Біда розчинилася в духмяномуповітрі, у біло-рожевому цвітінні абрикосів, у воді сільських криниць,у молоці корів, та хіба тільки в цьому? Вона розчинилася в людях. Ця трагедіяувійде в історію, як невигойна рана на тілі України. Надто дорого заплатили миза Чорнобиль. За кілька днів людство зробило крок з епохи доатомної в епоху незвідану.

І по-новому, гнівно, як вирок недолугості й безглуздю, звучать слова Ліни Костенко:
Загидили ліси і землю занедбали.
Поставили АЕС в верхів’ях трьох річок
. То хто ж ви є, злочинці, канібали?!
Ударив чорний дзвін. І досить балачок.

Отже, справа не в атомі, а в душі кожної людини. Живі тому й залишаються живими, що вони своє слово й своє діло з’єднали з безсмертям народу. Як з’єднав все це талановитий український поет Іван Драч, творчість якого сконцентрована не на минулій, а на можливій майбутній війні, на загрозі атомного знищення людської цивілізації. Він ненастанно застерігає нас, малюючи моторошні видива атомних бомбардувань Японії, безкрилі вітри збожеволілих чайох над острівцями, де відбулось випробування зброї масового знищення. Можливо, глибше за інших майстрів слова поет відчуває зв’язок совісті віків із силою суспільства, яке й народжене для того, щоб врятувати людство від нескінченних воєнних пожеж.
Може, вперше у світовій філософській ліриці Іван Драч поставив питання, чи правомірний розвиток наукової думки, якщо його наслідки використовуються длявинаходів знарядь масового вбивства? І сам на це питання відповідає у своїй поемі-трагедії «Чорнобильська мадонна», стверджуючи:

За мудрість всесвітню дурних академій платим безсмертям — життям молодим…

Безумовно, велика й чарівна та країна, з якої виходять усі люди. З неї виходять, а назад не повертаються. Називається вона країною Дитинства. Там починається людина, її почуття: любов, співчуття, милосердя. Від материнського тепла проростає любов до землі, до людей. Жінка, яка чує перший подих своєї дитини, та жінка, яка чує останній її подих, — дві різні людини. Різні — як щастя і горе, добро і зло, життя і смерть. Та обидві вони злилися в єдиному слові — мати.

Читаючи поему «Чорнобильська мадонна», бачиш перед собою страшні й трагічні долі жінок: Від Вишгородської мадонни і до Сикстинської, Від Марії Оранти і до Атомної японки. Що відчували вони, що пережили героїні цієї скорботної пісні?
Куди ходили босі материні ноги, що шукали в саркофазі, мабуть, образ сина, чия душа гукала в чорну прірву. Чому залишилася інша стара мати на зло своїм синам у цьому пеклі, закутавши себе й корозу в целофан? Де знайти кілометри целофану на рукотворне Київське море, — знову запитує автор. Чи зможе народити здорову дитину чорнобильська трактористка, яка щодня ковтає пилюку і радіонуклідами? Мабуть ні! Як не згадати хрещатицьку мадонну, яка народила мертву дитину:
Ти — збожеволіла. З лахміття ляльку ти несеш — куди? Хіба в психіатричку?!

Навіть стару матір нікому поховати! Вона вже й могилу для себе видовбала за місяць, труну приготувала, хліба напекла… Залишилося тільки поховати, але вона ще жива, силоміць п’є отруєну воду, чекаючи смерті:

Дай ще води ковтну.Ковточок ще. Ковток.
Як жити далі, до чого прагнути, бо:
На вічній дорозі розіп’яті ми…

Людина, на жаль, смертна. І кожен із нас мас свій час на цій землі. Попереду — безліч проблем, гори знань, підкорювати які — нелетко. Але робити це треба, щоб не бути викинутими з життя.

Тож настав час людству зупинитися, озирнутися довкола, побачити над собою золоті зорі, синє небо, прислухатися до співу птахів, замислитися над своїм призначенням на Землі, захистити природу. Щоб завжди милував око спокійний чорно-білий лелека над стріхами людських осель!


Загрузка...



Схожі твори: