Головна Головна -> Твори -> Сатирична поема в українській літературі «Сон»

Сатирична поема в українській літературі «Сон»



 Україна – це Шевченко, Шевченко – це Україна. Вірного сина України ніколи не залишала туга за рідним краєм, який він любив палко і ніжно, постійно думав про нього, рвався до нього всією душею. І ось у травні 1843 року здійснилася давня мрія Шевченка – він їде на Україну, де не був майже п’ятнадцять років. Спогади про колишні поневіряння на рідній землі, тяжкі враження від кріпацтва на цей час уже потьмяніли в пам’ят1 Тараса Григоровича. Йому вважалися широкі поля, могутній. Дніпро, вишневі садочки, білі хатки, співучий і працьовитий народ. А побачив замучений люд, кричущу убогість, страшний визиск, безправність. Недоля рідного народу тяжко вразила чуй-: не серце поета, посилила його пекучу ненависть до самодержавно-кріпосницького ладу. Повернувшись до Петербурга, евої тяжкі враження від трагічних картин народного лиха, роздуми над побаченим Шевченко висловив у поетичній формі, створивши в 1845 році першу сатиричну поему в українській літературі «Сон».

 

Уже авторський підзаголовок поеми – комедія – визначає її жанрову особливість й підкреслює сатиричну спрямованість. Шевченко показує, що існування царського самодержавства є комедією, і воно існує лише завдяки пасивності та «сну» народу. Обрана казкова форма дає можливість поетові зобразити різні місцевості безкрайньої імперії, показати тогочасну дійсність у багатьох її проявах, зазирнути в історичне минуле. Крім того, сон у поемі Шевченка виконує дуже важливу функцію – розкриває ідейний задум твору – затаврування самодержавства, викриття кріпосництва – цих головних винуватців страждань поневоленого українського народу. Під впливом жахливих картин життя українського села у Тараса Шевченка вперше зародилася дум*ка, що визволити себе народ зможе лише сам і тільки збройним шляхом. Згодом ця думка переросла в переконання.  У пролозі Шевченко змальовує загальну картину російського ішмодсржавства. Він саркастично таврує найголовніші вади м|іпюсницького ладу: лицемірство, жорстокість, ненаситність. Тут поет ще не дає прямої оцінки тогочасній системі, але підтекст Дуже прозорий. З іронією описуючи суспільство, в якому плоди Щіпці одних використовують інші, Шевченко пише:

  • У всякого своя доля
  • І свій шлях широкий:
  • Той мурує, той руйнує,
  • Той неситим оком
  • За край світа зазирає,-
  • Чи нема країни,
  • Щоб загарбать і з собою
  • Взять у домовину.

 

У наведеному уривку поет засуджує загарбницьку політику Імператора Миколи І та його попередників. Гостро викриває і кпртає автор псевдопатріотизм царя та магнатів: А той, щедрий та розкошний, Все храми мурує; Та отечество так любить, Так за ним бідкує, Так із його, сердешного, Кров, як воду, точить!..  Разом з тим, Шевченко не може змиритися з рабською покорою кріпаків, які «мовчать собі, витріщивши очі! Як ягнята», думаючи, «може, так і треба». Розкриваючи народу очі, поет-демркрат розвінчує твердження придворних писак про «рай» у селах України:

  • Он глянь, – у тім раї, що ти покидаєш, Латану свитину з каліки знімають. З шкурою знімають, бо нічим обуть Княжат недорослих; а он розпцнають Вдову за подушне, а сина кують, Єдиного сина, єдину дитину, Єдину надію! в військо отдають! Бо його, бач, трохи! а онде під тином Опухла дитина, голоднеє мре, А мати пшеницю на панщині жне. Отже, змальовуючи образи кріпаків: каліки, вдови, сина-рек-рута, опухлої дитини і її матері-кріпачки, покритки, пана-роз-пусника, поет доводить, що під гнітом царя і поміщиків життя че стати коло самих».

 

Ці царські служаки позбавлені бу яких ознак людської гідності, честі, порядності. Цар «вдарі або дулю благоволять дати», а для них – це свято. Пиш бундючні вельможі були насправді духовними рабами, лай ми царя і цариці. Далі, в алегоричній картині «генерального мордобитія» Ті рас Шевченко розкриває суть експлуататорського суспільств побудованого на гнобленні, приниженні людини. На вершиї піраміди грабіжництва і злочинів проти народу зиаходитьЯ всевладний цар. Його солдафонська тупість і самодурство вЯ разно виявляються у сцені мордобою:

  • Дивлюсь, цар підходить
  • До найстаршого… та в пику
  • Його як затопить!..
  • Облизався неборака
  • Та меншого в пузо –
  • Аж загуло!., а той собі
  • Ще меншого туза
  • Межи плечі; той меншого,
  • А менший малого,
  • А той дрібних…

 

Таким чином, поет підводить читача до висновку, що куі лак – символ деспотизму, російського самодержавства. Ще виразніше примарна сила самодержавства розкриваєте ся в сатирично-гротескній сцені з Миколкою-«медведиком».  Отже, автор дає нам зрозуміти, що без жандармів, чиновників, війська, каторги самодержець безсилий і викликає лише сміх, а не страх. Народові немає чого боятися царизму, його треба знищити – до такого висновку вів Шевченко своїх сучасників. Останньою краплиною в бурхливому морі ненависті поета є згадка про колишніх російських царів, які всі були поневолювачами українського народу, його жорстокими визискувачами. Особливо люто катували Україну Петро І і Катерина II.

 





Схожі твори: