Головна Головна -> Твори -> Cпробуємо написати твір. Учітесь, читайте, і чужому научайтесь, й свого пе цурайтесь

Cпробуємо написати твір. Учітесь, читайте, і чужому научайтесь, й свого пе цурайтесь



Нещасливою буває та мати, якої відцуралися діти. Гірко, тяжко їй, бо ніхто не скаже їй ласкавого слова, бо ніде притулити їй голови. Тому й глибоко обурений за рідну Україну Т. Шевченко, тому що забули її діти про свою матір, забули її мову, занедбали її красу. Що сталося, адже на Україні щезла правда, адже немає вірних синів та дочок?! Приваблюють їх лише іноземні мови, інші країни. Немає їм діла до того, що робиться на рідній Батьківщині, не болить у них серце за рідну Україну:

  • Доборолась Україна До самого краю.
  • Гірше ляха свої діти її розпинають.
  • Йде брат на брата, «людей запрягають в тяжкі ярма».

Тяжко й страшно на це дивитися, боляче й гірко це відчувати! Як вірний син своєї матері плаче Кобзар разом з нею, намагаючись повернути її дітей додому, намагаючись показати їм усю її славу, яку здобували у кривавих боях діди, якою пишалися батьки, і яку забули нині живі «земляки»: Подивіться нарай тяжкий, На свою країну, Полюбіте щирим серцем Велику руїну, Розкуйтеся, братайтеся… Т. Шевченко закликає не переймати усе іноземне, забуваючи про рідне, українське, бо, мовляв, німці кращі. Ні, не треба цього робити, адже наша Батьківщина теж має здобутки, свою історію, свою культуру, які не гірші, ніж у інших народів. Пише автор: Якби ви вчились так, як треба. То й мудрість би була своя. Свій розум повинен бути у українців, своя історія, своя культура, щоб не казали, що ми монголи, щоб не порівнювали нас з німцями – адже ми своєрідна нація, самобутня. Тоді усі зрозуміють, що ще не вмерла Україна, що ще багато років, століть, цвістимуть її сади, поля, що не змовкнуть у хатах

шсні, які чарують усіх навкруги, бо

  • Немає на світі України,
  • Немає другого Дніпра,
  • А ви претеся на чужину
  • Шукати доброго добра.

«Зазирнемо у минулі роки, порівняймо з тим, що відбувається зараз, і побачимо, яка велика різниця», – ніби говорить Шевченко. Раніше на Січі рубалися славні козаки, а зараз «мудрий німець картопельку садить» на тій землі, де лилась кров рікою, кров славних лицарів. Звертається Т. Шевченко до «земляків» – Чванитесь, що ми Польщу Колись завалили!.. Правда ваша: Польща впала, Та й вас роздавила! Немає більше правди на Україні: все віддали рідні сини «німцю», забувши про волю, забувши про матір, забувши про те, що У пас воля наростала, Дніпром умивалась… Каже автор слова, в яких відчувається і жаль, і гнів, і біль: Не дуріте самі себе… Хто матір забуває. Того Бог карає…

Спливе багато століть, але, мені здається, ще довго буде чутно щирий, обурений голос великого Кобзаря, якому болісно було дивитися, як діти відцуралися своєї матері. Прийде час, коли Україна зможе пишатися своїми синами та дочками, і тоді , як я гадаю, Забудеться срамотня Давняя година, І оживе добра слава, Слава України! Відчули біль, який ятрив серце Великого Кобзаря? Проте Шевченко не тільки малював страшні картини сучасності, а ще й мріяв про щасливе майбутнє. Помріємо разом з ним.

 

 





Схожі твори: