Головна Головна -> Твори -> Твір роздум за романом О. Гончара «Собор»

Твір роздум за романом О. Гончара «Собор»



Ростуть зараз у нашій країні собори та церкви. Кожного року тільки й чутно: то з’явилася каплиця, то збудували храм, то народжується молитвений будинок. Що це: данина моді, чи люди й справді зрозуміли, що своєю бездуховністю вони зробили гірше тільки собі, що тому і народжуються нездари та гультяії, бо мають лише пустку у серці або, як ще говорять, «купу цегли»? Про це попереджав Олесь Гончар багато років тому. Але не прислухалися до його голосу, бо дуже багато було байдужих…

Стоїть, мов велетень, серед Зачіплянки собор. Він прийшов до нинішнього покоління, як згадка про те, що відбувалося багато років та століть тому; він бачив багато чого. Недарма люди, чисті серцем та душею, відчувають німу музику його «округлих, гармонійно поєднаних бань». Такі люди, на мій погляд, мають у душі «храм», «собор», соборність. Вони розуміють, що людина з’являється на світ не для того, щоб руйнувати, знущатися та вбивати, а щоб жити, любити усе навкруги, шанувати те, що залишили у спадщину предки. Перервавши зв’язок між поколіннями, ми «перервемо» нашу історію, нашу вікову пам’ять. Тоді через кілька десятків років ніхто просто не зможе згадати, що відбувалося у минувшині, що хвилювало і бентежило наших предків, чому вони так цінували ці величні будівлі-собори.

Собор у Зачіплянці – це «горда поема степового козацького зодчества». Він давно вже не та споруда, якою так пишалися будівники-козаки, яку відстоював перед лицем смерті Дмитро Яворницький. Але він все-таки не «міраж», бо існує не тільки в серцях Миколи Баглая, Ягора Катратого чи Ізота Івановича Лободи. Собор – це творіння, до якого приходить багато людей: «Весь край оздоблював цей собор, квітчав святих рушниками». Він не тільки повертає у минуле, він надає перепустку у майбутнє. Адже саме від споглядання на цю пам’ятку історії, від розуміння її необхідності «будується» у душі людській свій, особливий собор. Хоч і не кожна людина може побачити в облупленій, занедбаній споруді велич та красу народу. Це та людина, яка має в душі лише «купу цегли». Недарма Ізот Іванович поділяє людей на майстрів і браконьєрів: «Той мурує, той руйнує».

Стає дуже прикро, що не всі люди можуть зрозуміти, для чого нам потрібні собори. Таким людям, як Володька Лобода, краще не мати такої будівлі, бо її треба ремонтувати, витрачати на це гроші. Доцільніше збудувати кафе, яке буде їх приносити. Володька Лобода, висуванець і батькопродавець, не розуміє, шо гроші не головне у житті, що зацикленість на них тільки підкреслює бездуховність людини. І мимоволі постає питання, яке так хвилювало і Миколу Баглая: «А в чому ж твоя душа увічнить себе?» У кафе чи все ж таки у соборі? Я гадаю, що треба надати перевагу величному храмові, бо без нього «не залишились би ми в повному розумінні слова людьми». І Ягор Катратий, і брати Баглаї, і Єлька, і Вірунька, й Ізот Лобода- люди, що назавжди з’єднали своє життя з природою, з історією, з культурою України, маючи в душі «собор» людськості, «собор» вічного жадання добра, «собор» великої людської любові.

Кожне покоління мріє про те, що пам’ять про нього буде жити завжди. Тому й будуються собори пам’яті, і стоятимуть вони доти, доки будуть люди з гарячими серцями, люди, духовно багаті; стоятимуть, як стоїть собор у романі О. Гончара: «і доки багряніє, дихає небо по всьому Наддніпров’ю, стоїть серед заводського селища, весь освітлений, парусно-повний і чистий, як тоді у минувшині, коли вперше тут виник, вичарувався з душі своїх мудрих і дужих майстрів».

 





Схожі твори: