Головна Головна -> Твори -> Собор як символ духовної краси людини в романі О. Гончара «Собор»

Собор як символ духовної краси людини в романі О. Гончара «Собор»



Пам’ятниками та соборами здавна славилась наша земля. Здіймалися вони над полями та над містами, зростали серед селищ та майданів. Були, та й є, своєрідними символами духовної краси людини. Ними пишалися наші предки, про них співали кобзарі; вони прийшли у наше століття, мов міст через віки страждань та незгод, веселощів та радощів, мов живий зв’язок між поколіннями. Зруйнувати собори – це значить зруйнувати свою культуру, свою історію – самих себе. Про це кричить у своєму романі О. Гончар, попереджаючи нас про непередбачені наслідки самознищення. Яким ж він постає перед нами, той відомий і невідомий собор, що стоїть посеред Зачіплянки? Ні, він не прикрашений квітами та дерев’яним чи металевим мереживом, не визначається красою та розкішною оздобою. Він стоїть без догляду, в запустінні, захаращений складами і брудом, без дзвонів і духовної святості. Але крізь це поверхове страхіття можна роздивитися його «душу» – живу, невмирущу. Хоча це зробити важко, важко для «сліпих», байдужих, бездуховних – таких, як Володька Лобода. Він зневажає тих людей, які цінують собор – духовне надбання предків і століть: «…Стояли б і вік на нього молились…». Володька забуває, що це справжня святиня, скарбниця історії та культури.

Проте не забуває про не Микола Баглай. Цей юнак розуміє, що, відбудувавши собор, люди «відбудують» свою пам’ять. Для нього «в цьому творінні поєдналося все, все гармонійно злилось, і виникла велика, вічна поезія». Дивлячись на собор, Микола уявляє собі все, що відбувалося за роки його існування, і розуміє, що ні в якому разі не можна знищити цього живого свідка історії, адже ще професор Явор-ницький ставав на захист собору. Стає на його захист і Микола, бо бачить, що «в отому гроні соборних бань живе горда, нев’януча душа цього степу. Живе його мрія-задума, дух народу, його естетичний ідеал…». Баглай захищає собор від хуліганів-анархістів, які намагалися осквернити храм. Це ледве не коштувало йому життя. Проте собор залишився жити, радуючи чесних і духовно багатих лю-дей^Собор живе життям народним, його історією. І ті, хто знає її, живуть разом з ним, здіймаються разом з ним у височінь століть. Адже собор символізує собою, здається, усю Україну, яка прагне піднятися з руїн. І люди, такі, як Єлька, Микола та Іван Баглаї, Ягор Катратий, Іван Ізотович Лобода, намагаються це зробити, а перш за все, відбудувати собор.

Постає складне питання, яке автор проносить через увесь твір: «Чи можна прожити без собору?» Микола Баглай стверджує: «Можна прожити і без собору, і без пісні, і без Рафаеля. Без усього можна. Але чи залишились би ми тоді в повному розумінні слова людьми?|Виходить, що собор – це перевірка на людяність. Якщо ти справжня людина, то ніколи не зможеш навіть подумати про його знищення, адже це, насамперед, твоя духовність, твоє обличчя. Гармонійне поєднання «поезії людських взаємин» з «людською злагодою з природою», з «насолодою праці» дає відчуття «соборності», єдності з усім світом. Це і є духовна краса людини, яка живе в її серці. І вмирає вона тільки зі смертю людини. Отже, треба не ламати свій, власний собор. Тоді на землі зросте безліч величних соборів, які будуть нагадуванням людині про людяність та духовність, які будуть свідками її життя. Ізот Іванович Лобода застерігає усіх не бути браконьєрами, насамперед, своєї власної долі, не руйнувати те чисте й світле, що є в душі, як це сталося з його сином. Тоді навічно з’єднаються людина і собор своєю красою, своєю духовністю.

Собор в Зачіплянці – собор духовності нації, її величі та безмежної любові до рідної землі, до її історії. Зламати його – закреслити в серцях людей мрію та надію на безсмертя у віках. Цього ж не повинно статися. Отже, він буде стояти вічно серед Зачіплянки як символ духовної краси людини, як її любов та велич.

 





Схожі твори: