Головна Головна -> Твори -> Роман Гончара «Собор» – шлях до духовного і державного відродження нації

Роман Гончара «Собор» – шлях до духовного і державного відродження нації



В історії кожної літератури є книги, які позначають віхи сходження культури того чи іншого народу до духовних висот людства. В українській літературі XX століття такою книгою, безперечно, є «Собор» Олеся Гончара, що завдав тоталітарній тиранії таких обвальних прорушин, за якими почався її розпад, крах. Цей визначний, етапний роман став у боротьбі з деспотією тією разючою, невідпорною зброєю, яка не просто привела до поразки гнилого режиму, а й вивела український народ на дорогу національного відродження. «Собор» відіграв роль не стільки інструменту розвалу, скільки єднання соборності сил українства для творення нового, демократичного устрою життя. А така книга важить більше, ніж просто видатне літературне явище.

«Собор» – шостий роман Олеся Гончара, письменника, увінчаного до того вже всіма можливими нагородами, а отже, «ідеологічно витриманого». Тим більшим видався удар по режиму, завданий «Собором». У ньому письменник владно, на повний голос підніс тему боротьби проти духовного браконьєрства, кар’єризму, прислужництва. Твір дістав позитивні рецензії критиків та літературознавців, письменників і читачів. Усі вони дали високу оцінку новому романові Олеся Гончара. І раптом – навкруг «Собору» завирувала, заклубочилась чорна хмара брехні й шельмування, а невдовзі роман було заборонено, вилучено з книгарень і бібліотек. Тінь заборони лежала на «Соборі» майже двадцять років. Але цією забороною режим лише засвідчив свою фатальну помилку, явив лицемірство своєї політики, яка вважала нормальним насильство над духовністю, над талантом. Переможцем у цьому відкритому двобої з системою врешті-решт вийде Олесь Гончар, котрий, може, вперше так наочно продемонструє найвище достоїнство таланту – його непідкупність. Але це не було ні якоюсь випадковістю, ні раптовим прозрінням автора. Гончар ішов до «Собору» разом із суспільством, а якщо точніше, то, як це завжди випадало великому таланту, – випереджаючи його в баченні і прекрасного, і потворного, у провісництві грядущих драм і випробувань, злетів людського духу й поразок ницих ідеологічних побудов.

Ще з ранніх своїх творів письменник привернув увагу і читацької еліти, і масового шанувальника надзвичайною художньою чесністю і моральним здоров’ям, невмінням підлаштовуватись під стереотипи як книжні, так і суспільні. Отже, «Собор» у генеральній Гончаровій думі був закономірною, послідовною сходинкою у пізнанні зловісної епохи облуди й лицемірства, у його роздумах про тяжкий шлях рідного народу в пошуках свого місця у світовій цивілізації. Ця дума видатного сучасного письменника була логічним продовженням тієї визначальної лінії українського письменства на духовне і державне відродження нації, котра пов’язана з іменами Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Миколи Куліша, Олександра Довженка, яка так геніально просіяла в молодій поезії Павла Тичина і воскресла в нову добу в слові «шістдесятників».

Олесь Гончар – письменник, який у своїй творчості завжди дошукується правди. Це саме ми бачимо і у романі «Собор», який посягнув на основи системи. «Собор» ударив у самісіньке її серце! Коли Тичина писав у двадцяті роки про «всю гниль, всю цвіль партійно-борчих породіль», то Гончар у переддень проголошення «розвинутого соціалізму» на весь голос мовив про бездуховність побудованої на цій гнилі і цвілі системи. Системи, яка лицемірно назвала себе спадкоємницею вікових надбань людської культури, але відкинула головне – духовність, красу, втім, на словах відбиваючи їм поклони. На повен голос письменник сказав, що суспільством правлять невігласи, браконьєри.

У своєму романі митець писав не про переживання сталевара біля вогненної лави чи комбайнера в пориві до рекорду, а про матерії тонкі, конструкції несучі, тенденції вагомі, в усьому світі поціновувані як першорядні для життя людини і людства. Гончар показує конфлікт режиму з народом. Конфлікт у головному, конфлікт творців і руйначів, конфлікт народу-будівничого і системи-браконьєра. У романі чітко виведена думка-ідея, вона зображена відверто й мужньо в роздумах про щоденні баталії, «що їх ведуть будівничі з «браконьєрами» «різних рангів у різних сферах», зображена в діяннях «висуванця» Володьки Лободи, в оскверненні колгоспним бригадиром юної Єльки, в знищенні придніпровської природи, в дикій витівці підірвати козацький храм, одне слово, в такому наборі, такому букеті художніх ходів, що хіба що зовсім нетямущий читач не задасться після прочитання роману думкою: а що ж за погонич логаняє нами, що ж за режим благословляє всю цю антигуманну, антилюдяну, антиприродну веремію, браконьєрську не тільки щодо людини, а й до всього живого, сповненого духу й здорового глузду?

Відповіді на всі ці питання – в романі. І найперша відповідь – в отій розгорнутій метафорі – образі собору, який і дав назву роману. Що таке, власне кажучи, собор у «Соборі»? Це цілком конкретний християнський храм, збудований козаками після розгрому Січі. Але собор водночас і втілення високого духу народного. Собором вимірюється не лише міра духовності, а й громадська сутність людини, він, як рентген, просвічує уми, душі, позиції, велич і ницість, благородство і підлоту, чистоту і звироднілість.

 





Схожі твори: