Головна Головна -> Твори -> Спробуємо написати твір: духовна велич людини в кіноповісті «Зачарована Десна»

Спробуємо написати твір: духовна велич людини в кіноповісті «Зачарована Десна»



Читаючи кіноповість Олександра Довженка «Зачарована Десна», я ніби опиняюсь в новому, чудовому місці, де ще залишилася казка, звідкіля віє дивом та сивою давниною. Це той світ, що подарував мені білоголовий Сашко, де немає лиха та великих незгод, і все видається таким надзвичайним, таким чарівним, що не хочеться повертатися до суворої дійсності. В такому світі не можуть жити звичайні люди, а живуть люди великої душевної краси, багаті на любов та щедрі на співчуття до усього живого. Мрійливо дивиться маленький Сашко у небо, малюючи собі чудернацькі картини, задумливо прислухається до «розмов» рослин і тварин. Він не дивується, що вони ведуть бесіди, тому що в природному царстві все можливо.  Та й старий дід Семен не одного разу розповідав допитливому хлопчикові про цей чарівний світ. Саме ця нео-свічена людина змогла подарувати Сашкові знання, навчила його любити природу і людей. Тому й розмовляють у дитячому уявленні хлопчика коні, собаки, і розуміє ворона людську мову – а може, це й найсправді, може, існує це диво, а ми з нашими вічними клопотами не вміємо його розглядіти? А Сашкові «подарував» це вміння дід Семен, ніби розкривши двері в чарівний світ казки. Все живе тягнеться до його щирого серця, до натруджених рук, бо вміє він до кожного знайти свою стежину. Навіть «гриби і ягоди збирав він у лісі краще за нас усіх і розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом – з усім живим, що росло і рухалось навколо». Виявилося, що неписьменність не заважає людині бути освіченою, по-людськи освіченою.

Саме таким, по-людськи освіченим, був і батько Олександра Довженка. «Багато бачив я гарних людей, ну такого, як батько, не бачив», – писав кінорежисер. Головне в житті цієї людини – любов до дітей, до природи, до людей, до праці. Батько Сашка ніби символізує людську красу, бо все він робив красиво: чи жартував, чи сіяв і косив, чи гукав до матірі або до діда, чи йшов п’яний з шинку. Навіть був красивий і тоді, коли проклинав Бога і зневажав царя, коли рятував людей у свято від повені. Але найкрасивішим був тоді, коли його нещадно били поліцаї… Нужденність, постійні нестатки не змогли вбити в серці цієї людини велику любов до життя, не змогли зламати, змести віру в людей, в добро, в щастя. Життя скалічило цю людину, тому він намагався передати хоч дітям свої таланти, таланти гуманності та душевного тепла. Пише Олександр Довженко: «З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіячів – він годивсь на все…»

А мати, рідна матінка! Приклад безмірної любові до усього живого, любові до пісні. Саме вона передала Сашкові усю щедрість свого серця та тепло своїх лагідних рук. Багато чого випало на її долю: тяжка щоденна праця, потоки сліз, невилазні злидні. А головне – це втрата діточок: з чотирнадцяти дітей залишилося тільки двоє. Як страждала ця жінка! Але разом з тим не втратила своєї моральної краси та духовної величі, намагалася і дітей виростити такими. Через усе життя проніс Олександр Довженко свою вдячну любов до матері, і саме тому у незчисленному ряду створених ним жіночих образів образ матері заступив собою усі інші.

Талановитими були і батьки Сашка, і діди Сашка, й дядько Сашка. І бабуся, що дуже любила сваритися і знала стільки сварливих слів і народних приказок, що вона висловлювала кожної хвилини. Тяжкі злидні придавили її, але не вбили любові до онуків, до землі, до праці. Вона сварилася, але це були лише слова, які ніколи нікому не робили зла. А ось постає переді мною і дядько Сашка – Самій-ло. Він більш за все полюбляв працю косаря, любив землю. Так любив, що люди навіть забули, яке у нього справжнє прізвище. І навічно приросло до нього поважне слово – Косар. Любов до землі у цієї людини поєднувалася з любов’ю до людей, робила його красивим духовно і фізично.

Чудові картини дитинства… Вони назавжди залишилися в пам’яті Олександра Довженка. Залишилися там і близькі йому люди: батьки, діди. Саме вони навчили Сашка любити свою землю, свій народ, віддавати усі сили для його щастя. А ще вони навчили маленького хлопчика бути справжньою Людиною, не забувати про совість і честь. Вони «подарували» йому свою моральну красу і духовну велич. І саме тому вдячний їм Олександр Довженко, що «не втратив щастя бачити… зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах».

Ну що, відпочили на берегах Десни, познайомилися з духовно багатими людьми? Чи не час нам знову кудись вирушити?

 





Схожі твори: