Головна Головна -> Твори -> Неприхована правда війни в кіноповісті О. Довженка «Україна в огні»

Неприхована правда війни в кіноповісті О. Довженка «Україна в огні»



«Україна в огні»… Коли читаєш, стає моторошно від тих злочинів, що робили німці на нашій землі, стає страшно від того зла, що робили самі українці, зраджуючи себе і свою Батьківщину. Але все це – неприхована правда війни, неприхована правда історії українського народу. І написати цю історію так рельєфно, так достовірно міг тільки справжній майстер. Ім’я цього майстра – Олександр Довженко.

Родина Запорожців… Навіть прізвище знайшов автор таке, щоб ще раз підкреслити нескорений дух цих людей, що ні за яких обставин не зрадили Ні своєму роду, ні рідній землі, хоч так важко далася їм ненависна війна. А війна справді була ненависною, бо вбивала не лише фізично, а й духовно. Знівечила душі людей, закреслила щастя й добро у серцях – натомість прийшли недовіра, зло та розпач. Але чому ж це сталося? Бо вбивали німці усіх, хто вірив у перемогу Червоної Армії, вішали всіх, хто казав хоч слово ганебне про Гітлера або німецьку” землю. Страшний був час! «Незліченними ешелонами вивозили в Німеччину українських людей», «клали цілі родини додолу вряд і стріляли, підпалюючи хати». Було і вішання, і ґвалтування жінок, було таке, що однімали дітей у жінок і кидали у вогонь. За діточками плигали туди і нещасні матері, щоб не жити після загибелі їхніх дітей. Горіли села, освітлюючи усе навкруги. Здалека можна було побачити страшні заграви, які відкликалися у серцях людей гнівними прокльонами та сльозами. За ці прокльони їх знову вбивали та гнали до Німеччини, як рабів, як волів. Страшне знущання, шо й зараз викликає гнів, гнів за зневажену, знівечену землю українську, гнів за знищених людей, за людей, почорнілих та посивілих за моторошні роки війни.

Але не треба закриватися від цієї страхітливої правди, говорячи, що все давно минуло! Ні, ця правда повинна залишитися, щоб постійно нагадувати Усім забудькуватим, що таке справжня війна, війна з крові, м’яса, війна з трупів та пожеж, війна із сліз та відчаю. Проте було не тільки це. Була ще і «класова боротьба», яка і в роки війни сіяла недовіру, підозрілість, пробуджувала лихі почуття. І йшли брат на брата, не шкодуючи кулі один для одного; і йшов син на батька, бо тремтіли тільки за своє життя. Вбиває Павло Хуторний свого батька Купріяна, тому що має в руках німецьку гвинтівку. Каже Ернст фон Крауз про українців: «Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди, навіть в ім’я інтересів загальних, високих». І це було справді так. Не знали українські люди історії своєї, бо було відбито у них пам’ять партійними гаслами, портретами Сталіна та чужою ідеологією. Зрівняв усі народи цей «великий» вождь, забравши й історію, і Бога, і власну сім’ю у людей, де кожен ладен був викрити один одного, щоб отримати нагороду. Яка вже тут незалежність, коли чесне ім’я України було підло втоптано у багнюку?! Були такі люди, як Лиманчук, котрі розстрілювали всіх направо і наліво, не розібравшись у справі, відкинувши уге людське. Але були й такі, які віддавали своє життя за Україну, за її щастя, за її незалежність. Це і Василь Кравчина, який говорить пророчі слова, що будуть вести змучених, але незломлених солдат у бій:

  • «Ми б’ємося за те, чому нема тни у всьому світі, – за Вкраїну, за єдиний народ, що не знайшов собі в століттях Європи людського життя на своїй землі, за народ розторганий, роздертий».

 І підіймають ці слова скривавлених, знівечених солдат в останній, але переможний бій, бо не можна перемогти той народ, який усвідомив свою єдність, який зрозумів, як багато значать для нього ці слова – Батьківщина, Україна! Тому і слабка дівчина Олеся, дочка Лаврі-на Запорожця, бере звідкілясь сили, бо несе її «мудра невмируща воля до життя роду, оте велике й найглибше, що складає в житті його вічність». І приносить її ця воля додому, тому що неможливо загинути тій людині, яка твердо вірить в перемогу, яка твердо вірить своїй Батьківщині, як вірять їй українські солдати. Виграно страшний бій, але й полягло багато людей, не дочекавшись кінця цьому жахливому місиву – після бою скрізь відчувається безсмертя, безсмертя того народу, що склав свої голови в боротьбі за рідну землю. «Це був уже новий світ, нова дійсність серед старої природи на руїнах старих розвалених хат, у старій, землистій одежі, немита»…

Ось страшна правда війни, ось страшна правда історії. Висітиме ця правда над нашим народом як повсякчасне нагадування про ті злочини, що робили самі українці, йдучи тернистим шляхом до своєї незалежності. І хай це нагадування назавжди залишиться в серцях людей, закликаючи ніколи більше не робити таких жорстоких помилок. Це нагадування про страшну війну хай назавжди відіб’є охоту розпочинати новий жах. Саме про це правдивий твір Олександра Довженка «Україна в огні».

 





Схожі твори: