Головна Головна -> Твори -> Велич людини в кіноповісті О. Довженка «Зачарована Десна»

Велич людини в кіноповісті О. Довженка «Зачарована Десна»



О. Довженко, обдарований талантом «палати в огні своїх пристрастей», намірився відкрити світові свою Україну, її народ у величі душі та безсмерті свого родоводу, свого історичного життя. У своїй кіноповісті «Зачарована Десна» він заявляє: «Я син свого часу і весь належу сучасником своїм». Тому й не дивно, що його твір став справжнім гімном красі людських сердець, нелегкій праці людських рук, гімном таланту людського. Сама «зачарована Десна» робить людину чарівником, відкриває перед ним дивний світ «перших радощів», «і вболівання, і чари перших захоплень дитячих». У кожній рослині, у кожній тварині, у кожній хмаринці вбачає маленький білоголовий Сашко щось чудове, здається йому, що розмовляють і коні, і вірний собака Пірат, і взагалі усі навкруги: «Все жило в моїх очах двоїстим життям. Все кликало на порівняння, все було до чогось подібне, давно десь бачене, уявлене й пережите». Озираючись у минуле з висоти прожитих років, з далечини пройдених доріг, згадує Олександр, колишній безтурботний Сашко, «незабутні чари дитинства»: «Сумно і смутно людині, коли висихає і сліпне уява, коли, обертаючись до найдорожчих джерел дитинства та отроцтва, нічого не бачить вона дорогого, небуденного, нішо не гріє її. не будить радості ані людяного суму».

Не такий Сашко, зігріває його чудова краса «зачарованої Десни», зігріває людяність, моральна краса, духовність його батьків, діда, прадіда, прабаби, дядька. Це його світ, у якому серед незгод, серед нещасливого життя, яке вбивало найкращі почуття своєю буденністю, злиднями невилазними, не вмерли ні любов, ні пошана до живої природи, роблячи люди-’ ну багатим і шедрим. Скільки гордості відчувається в розповідях про батька, про діда Семена, про дядька Самійла!

Згадаємо діда Семена, чумака, що навіть «пахнув …теплою землею і трохи млином». Здається, що запах праш назавжди в’ївся у невгамовні руки цього невтомного працівника. Для Сашка «дід був…дуже схожий на Бога». Моральна краса й духовна велич цієї людини – це приклад для наслідування, бо все живе тягнулося до його щирого серця, до натруджених рук: «Гриби і ягоди збирав він у лісі краще за нас усіх і розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом – з усім живим, що росло і рухалось навколо». Чудовий оповідач, він чарував дітлахів своїми казками та оповідками, бо сам був ніби казковий герой, який вийшов з сивої давнини, щоб змінити цей сірий, буденний світ, щоб його покращити, зігріваючи теплом свого серця, любов’ю до всього живого. Бідний, задавлений нестатками, але багатий душею, дід назавжди залишився в пам’яті білоголового Сашка, а згодом видатного письменника і режисера, як ідеал духовності та людяності.

А батько! «Багато бачив я гарних людей, ну такого, як батько, не бачив», – каже захоплений Олександр Довженко. Був його батько «з якоюсь внутрішньою високою культурою думок і почуттів», був незламною, твердою, але гуманною людиною. Сум глибоко засів у його очах, адже висіли на ньому  «тяжкі кайдани неписьменності і несвободи». Був красивий в усьому і завжди: чи їв, чи жартував, чи косив і сіяв, чи гукав на матір або на діда, чи йшов п’яний з шинку, чи тоді, коли його нещадно били поліцаї, – все одно був красивий зовні і внутрішньо. Надовго запам’ятав малий Сашко ті тужливі слова, що їх промовляв над мертвими діточками своїми його батько: «Ой, сини мої, сини! Дітки мої, соловейки!.. Та чого ж так рано відспівали…». Діти були його «соловейками», а згодом і «орлятами», бо злітав він їхніми крилами високо у небо, адже свої крила були зламані нескінченною працею та тяжкими злиднями. Пише Олександр Довженко: «З нього можна було писати лицарів, богів, апосталів, великих учених чи сіятелів, він годивсь на все». Багато працював, багато зробив доброго на своєму віці. Назавжди залишився він у пам’яті вдячного сина, і схиляє голову перед ним, перед його моральною красою і духовної величчю Олександр Довженко. Мати, чудова мати, що була задавлена вічними злиднями, не виходить з серця Олександра Довженка.

  • «…Мати божилася, що буде в раю між святими як боляща великомучениця, що годує ворогів своїх – діда й бабу – та догоджає їм».

Тяжкою трагедією, як і для батька, стає для неї смерть діточок. Були й залишилися вони для неї дорогими серцю «соловейками», любила вона їх, викохувала, віддавала усі свої сили, щоб росли вони щасливими. «Довго-довго, не один десяток років буде проводжати мене мати, дивлячись крізь сльози на дорогу, довго хреститиме мені слід і стоятиме з молитвами на зорях вечірніх і ранішніх, щоб не взяла мене ні куля, ні шабля, ні наклеп лихий». Мати білоголового Сашка – це ніби мати усіх людей, що обійняла своїми невтомними руками увесь білий світ.

Дядько Сашка, дядько Самійло, мав особливий талант, «він був такий великий косар, що сусіди забули навіть його прізвище і звали його Самійло-ко-сар…». Любов до праці – головна риса цієї людини. Любов до праці, яка нерозривно зв’язана з його духовною величчю, з його любов’ю до живої природи.

Неможливо уявити собі Олександра До гнівним і злим. Як і його батьків, ДІДІВ, дядьків, які пройшли довгий життєвий шлях у роботі до щоденного знесилення, в неладах, темряві, плачах і жа-лях. Жевріли неясні мрії, та губилися в марних сподіваннях, чорніли в сварах і горілці. Але, незважаючи на це, зуміли вони передати дітям свою любов, зуміли стати для них чудовим прикладом моральної краси і духовної величі, «так, ніби всі були народжені для любові і мали всі талант до неї». І це залишилося назавжди в серцях їхніх дітей.

 

 


Загрузка...



Схожі твори: