Головна Головна -> Твори -> Учнівський твір на тему Ця вічна гармонія з природою…

Учнівський твір на тему Ця вічна гармонія з природою…



Шкільний твір за повістю М. Коцюбинського «Тіні забутих предків».

Я у свій час з головою пірнув у Гуцульщину, яка мене захопила. Який оригінальний край, який незвичайний казковий народ.

М. Коцюбинський

Гуцульщина… Різнобарвна природа: буйство зелених лісів, чарівні Карпати з просторими полонинами, невеличкі річки та озерця з прозорою, чистою водою. Подібні до природи і люди, що мешкають на цій дивовижній землі. Самобутні і неповторні, Вони зберегли і свято шанують звичаї своїх пращурів-язичників. Чародійники і ворожки – невід’ємна частина життя гуцулів. Мавки, злі і добрі духи, лісовики й русалки блукають між простим людом і втручаються в їхнє життя. Ну хіба не диво ця Гуцульщина! Саме вона примусила М. Коцюбинського приділили їй рік-другий свого життя, створити незабутню перлину – повість «Тіні забутих предків». Головне в повісті – короткочасне, як весна, щастя і трагедія Івана і Марічки, українських Ромео і Джульєтти. Герої твору -це справжні діти природи, яку вони сприймають, як живу Істоту, чарівну і загадкову. їм властиве відчуття стобарвної і стозвукової природи, щирість сердець і доброта, любов до пісні і музики, здатність самим творити веселі і сумні співаночки.

 

Як романтично розвивається кохання Івана і Марічки! Воно виникає з першого погляду, коли Гутенюки і Палійчуки (ворогуючі сім’ї) з’ясовують свої стосунки. Зачаровує дитяча безпосередність персонажів: Іван вдарив Марічку, а вона йому посміхнулася. А далі часті зустрічі маленьких пастушків на лоні природи. Розмови, милування один одним і гірськими полонинами. Які щасливі були ці обоє! Інколи до них приходив в гості щезник, – діти не боялись його, – знали: нічого не вдіє він їм. Щезник і справді не наближувався до пастушків. Стояв поодаль і наспівував прекрасну мелодію, яку й перейняв Іван. Матінка-природа навчила героїв не тільки грі на флоярі, вона примушувала їх задумуватися над життям, часто дивитися перед собою, бачити «якесь далеке і невідоме». Та всього майбутнього не угледіти! Й не знав Іван, який тепер уже ніжно і глибоко кохав Марічку, що скоро він не побачить свою любов і життя. Кохання, що спалахнуло, як блискавка, трагічно обірвалося. Природа дала Іванові Марічку, вона її й забрала: коли пастух знаходився в полонинах, води Черемоша поглинули молоде тіло його коханої під час повені. Якщо раніше Іван сприймав світ як казку, то тепер він видався йому чимось страшним. Смерть коханої погнала його з рідного краю. «Шість літ не було чутки про нього, на сьомий раптом з’явився. Худий, зчорнілий, багато старший своїх літ, але спокійний…». Спокій той був здобутий працею, йому допомагали чарівні Карпати, що надали сили Іванові, але не допомогли забути Марічку. Здавалося, чоловік і досі чув її голос:

  • Ізгадай мні, мій миленький.
  • Два рази на днину,
  • А я тебе ізгадаю
  • Сім раз на годину.

 

Але людина завжди залишається людиною. І в житті Івана з’явилася Палагна. Вона була вродлива, з багатого роду, але не принесла. І Герой намагається втекти від людей, від шлюбу, знову опил витися в дитинстві, у вічній гармонії… Зустріч з нявкою-Марічкою зовсім затьмарює його розум. А ось і веселий чорт Чугай стер, який виконує своє призначення – відганяє химерних нявок від парубків. Він тільки-но обурювався, а вже танцює – дивний який Іван не затримується в гостях у Чугайстра він ступає за Марічкою, він її бачить…

  • ? … Необачний крок, смерть,

 але краще це, ніж спостереження за бездуховним, обмеженим дрібними потребами й інтересами; життям.

 

Після подорожі по Гуцульщині М. Коцюбинський захоплено ділився своїми враженнями:   «Якби ви знали,  яка тут природа, який цікавий народ гуцули з багатою, своєрідною психікою, з буйною фантазією, дивними звичаями і мовою» Захоплюємося цим краєм і ми, читачі. Дивуємося надзвичайному впливу природи, як невід’ємної частини людської душі, на .гуцульські долі. І так хочеться опинитися серед дивних Карпат, зеленого розмаїття, голосного співу пташок, який не заглушує навіть гра на флоярі. Бажання настільки велике, що думками мимоволі опиняєшся там. Сидиш на зеленій траві і раптом, бачиш: взявшись за руки, йдуть Іван та Марічка, вдячні діти природи. На твоїх устах виникає посмішка, а думки кричать: «Матінко-природо, дай щастя своїм ладам, дай їм спокою і вічного життя».

 


Загрузка...



Схожі твори: