Головна Головна -> Твори -> Проблема українізації в п’єсі М. Куліша «Мина Мазайло»

Проблема українізації в п’єсі М. Куліша «Мина Мазайло»



Микола Куліш – видатний драматург першої половини XX століття. Художньо довершені, гостроконфліктні його твори здобули визнання їх автору не тільки на Україні, а й далеко за її межами. П’єси М. Куліша відзначаються гостротою проблематики, актуальністю, емоційною напруженістю, рельєфним різьбленням характерів. У 20-х роках нашого століття дуже актуальною стала тема міщанства, що намагається будь-що пристосуватися у новому суспільстві, влізти до керівних посад та партійних органів. Так, у п’єсі «Мина Мазайло» Микола Куліш торкається болючого питання, яке є актуальним і в наш час, – питання українізації і українців.

Мина Мазайло – українець, котрий, щоб влізти у вищий світ, наймає вчительку «правильних проізношеній», яка не приймає зовсім української мови. Його підтримують його дружина, і дочка Рина, і тьотя Мотя з Курська. Мина хоче змінити своє прізвище, бо Мазайло здається йому якимось «диким, страшним, як віспа на житті». Не до вподоби Мині ні українці, ні українська мова. Ось що він каже: «…українцями звуться ті, хто вчить нещасних службовців так званої української мови. Не малоруської і не тарасошевченківської, а української -І- і це наша малоросійська трагедія». Але трагедія не в цьому, а в тому, що людина, живучи на Україні, вважає і саму Україну, і мову її непотрібними.

Для «русифікованих» обивателів – Мини, Рини, Килини, тьоті Моті – не тільки «прілічнеє бить ізнасілованнои, нежелі українізірованной», але й краще бути арештованими, ніж прийняти «історично самостійного» дядька з Києва. Мазайло вважає: «…українізація – це спосіб зробити з мене провінціала, другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади»., Маючи кілька поколінь предків-українців, зважується ця людина зректися своєї належності до української культури, до українського минулого. Якщо ми проведемо паралель з нашим часом, то побачимо, що зараз робиться те ж саме. Багато людей вважає, що українська мова, українська культура зовсім непотрібні, бо роблять з них «провінціалів» – і згадаємо Мину! Стає соромно від того, що люди, які усе життя прожили на українській землі, жуючи її хліб, можуть так спокійно її зректися.

Зовсім інший син Мини Мазайла – Мокій: він любить українську мову, для нього вона – все. Він з гордістю каже: «Я – українець!» Завжди з українськими словниками, українськими підручниками, Мокій схибився на рідній мові та літературі, він не бачить та й не хоче бачити того, що відбувається навкруги, він міряє все за українськими мірками. Здається, що якби не підійшли мірки Улі до всеукраїнських, то цей Мокій з нею не тільки розмовляти не став, а навіть її не помітив. Ця «українізація», як поверхове явище, не може не засмучувати патріотів. Сцена змагання двох навчальних творів ще раз це підтверджує. «Сінокос» та українською мовою «Під горою над криницею» підносить українську національну самосвідомість до ідеї тільки «показної» ознаки, Інакше й не може бути там, де люди довгий час відірвані від багатовікової національної культури – тобто там, на Холодній Горі у Харкові, в хаті україноборця Мини Мазайла, обивателя, людини, що відірвалася від природної ходи людства. Для дядька Тараса українізація – це «спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було».

Українізація – болюче питання в двадцяті роки, і в дев’яності. Бо справді, українізація по-більшовицькому, за висловом персонажа «Днів Турбіних», якого цитує тьотя Мотя з Курська, – «це туман, чорний туман, і все це минеться». І цей туман покриває і тьотю Мотю з біло-синьо-червоним прапором, і дядька Тараса із прапором жовто-блакитним, і хворого на серце бідного Мину з його зреченням, і молодого комсомольця Губу, що не пам’ятає, ким був його пращур, та від імені нащадків пропонує обміняти свої прізвища «на принципові числа у всесвітній номерній системі». Це абсурд. Абсурдом є і зречення Миною Мазайлом своєї української мови, культури, історії, а значить і Батьківщини – України, абсурд і те, що Мокій схй-бився на українській мові, не бажаючи бачити нічого навкруги, крім неї.

М. Куліш у своїй п’єсі «Мина Мазайло», яка є актуальною і в наш час, порушує питання українізації. Нині, коли вводиться українська мова як державна в установи, навчальні заклади, значення його п’єси дуже велике. Автор ніби застерігає не кидатися у крайнощі – неможливо відкинути українську культуру, мову, історію – взагалі усі здобутки нашої Батьківщини – це наша гордість. З другого боку – треба бути більш терплячими до інших думок, поглядів, бо людина повинна залишатися людиною, а не енциклопедичним словником. Я вважаю, що треба прислухатися до слів М. Куліша!


Загрузка...



Схожі твори: