Головна Головна -> Твори -> Жива Росія в поемі Н. В. Гоголя “Мертві душі”

Жива Росія в поемі Н. В. Гоголя “Мертві душі”



Сучасник О. С. Пушкіна, Н. В. Гоголь створював свої добутки в тих історичних умовах, які зложилися в Росії після невдалого першого революційного виступу – виступу декабристів у 1825 році. Звертаючись у добутках до найважливіших історичних проблем свого часу, письменник пішов далі по шляху реалізму» який був відкритий Пушкіним і Грибоєдовим. В. Г. Бєлінський писав: “Гоголь перший глянув сміло й прямо на російську дійсність”. Н. В. Гоголь був наділений даром надзвичайної спостережливості, самі дрібні подробиці не вислизали від його уваги. Роблячи свої таємні спостереження над людиною й навколишньою його дійсністю, аналізуючи їх, письменник у результаті приходить від розрізнених реальних рис до створення цілісного портрета сучасності.

 

Узагальнення, до якого гоголівська художня думка завжди тяжіла, одержує в “Мертвих душах” нову форму. “Мені хочеться в цьому романі показати… всю Русь”, – писав він у листі Пушкіну. Н. В. Гоголь ненавидів кріпосне право, тому в поемі “Мертві душі” він гнівно викриває кріпосництво, що веде до зубожіння країни, до економічної й культурної відсталості її, до вимирання селянства. “Мертві душі” – це поема про Росію. Автор вдало вибрав сюжет і зумів втілити свій задум. Поняття “мертві душі”  переломлюється в поемі, постійно переходячи з однієї площини в іншу (мертві душі – як померлі кріпаки і як духовно омертвілі поміщики й чиновники). Однак з поняттям омертвляння людської душі зв’язана надія на гаряче бажане відродження. Тому ми можемо говорити про те, що головною тривогою й турботою автора була саме жива Росія. Герой поеми Павло Іванович Чічіков побував у багатьох місцях, бачив безкрайні російські простори, зустрічався із чиновниками, поміщиками й селянами. Він бачить убогу селянську Русь із похилими хатами. Та й поміщицькі садиби не відрізняються більшим порядком. Усього багато в Плюшкина, але добро й хліб гинуть без користі людям, хазяїнові й державі. Манілов безгосподарний, безтурботний, його садиба закинута. Ноздрьов – гравець і п’яниця, його господарство в повному занепаді, нікому не приносить користі. Але ж на цих поміщиках тримається царське самодержавство. Чи міцна опора? Чи щасливий народ? Чи багато  така   держава? У поемі миру гнобителів – “мертвих душ” протипоставлений багатостраждальний російський народ, убожіючи, але повна схованого життя й внутрішніх сил Русь. Батьківщина – це насамперед народ. М. В. Гоголь із більшою майстерністю зобразив у поемі простих російських людей. З перших же рядків добутку ми бачимо двох мужиків у дверей шинку. Вони прийшли утопити вікове горе в провині, вони ще не знають, що робити, як змінити життя, але в них уже зародилася ненависть до гнобителів.

 

Читаючи поему, ми знайомимо із кріпаками поміщиків Манілова, Коробочки, Ноздрьова, Собакевича, Плюшкина. Це безправні люди, але всі вони, жив і мертві, з’являються перед нами великими трудівниками. Ці кріпаки своєю працею створили багатство поміщикам, тільки самі живуть у нестатку, мруть, як мухи. Вони безграмотні й забиті, вони не намагаються що-небудь зробити для поліпшення свого життя. Слуга Чічікова Петрушка, кучері Селіфан, дядько Митяй і дядько Миняй, Прошка, дівчинка Пелагея, що “не знає, де право, де ліво”, – всі вони безправні, принижені, що дійшли до отупіння. Вузький духовний світ цих людей. Їхні вчинки викликають гіркий сміх. Петрушка, читаючи книгу, стежить потім, як з окремих букв виходять слова, дядько Митяй і дядько Миняй не можуть розвести коней, що заплуталися в посторонках; плюшкинские Прошка й Мавра забуті до крайності.

 

Властивістю щиросердечного складу Гоголя, якістю його психології й інтелекту було сприйняття “все величезне життя, що несеться, крізь видимий світ сміх і незримі, невідомі йому сльози”, – писав Ф. М. Достоєвський. Але крізь ці “сльози”, у цій соціальній пригніченості Гоголь побачив живу душу “жвавого народу” і моторність ярославського чоловіка. Він із замилуванням і любов’ю говорив про здатності народу, його сміливості, , працьовитості, витривалості, спразі волі.

“Російська людина здатна до всьому й звикне до всякого клімату. Пошли його жити на Камчатку, так дай тільки теплі рукавиці, він поплеще руками, сокира в руки, і пішов рубати собі нову хату”.

 

Кріпосний богатир, тесля Пробка, “у гвардію годився б”. Він виходив із сокирою за поясом і чоботями на плечах всі губернії. Каретник Митяй створював екіпажі незвичайної міцності й краси. Пічник Милушкин міг поставити піч у будь-якому будинку.

Талановитий швець Максим Телятників – “що шилом кольне, то й чоботи, те й спасибі”.

Веремій Скороплехин одному оброку приносив по п’ятистах рублів! Однак “…немає життя російській людині, всі німці заважають, так російські поміщики шкіру б’ють”.

Кріпаки показані гарними працівниками, із захопленням вони виконують усяку справу, з таким же захопленням віддаються веселощам. Гоголь цінував у народі природний талант, живий розум, гостру спостережливість: “Як влучно все, що вийшло із глибини Росії …жвавий російський розум, що не лізе в кишеню за словом, не висиджує його, як квочка, а вліплює відразу, як паспорт, на вічне носіння”. Гоголь бачив у російському слові, у російського мовлення відбиття характеру свого народу. У поемі показані селяни, які не миряться зі своїм рабським положенням і біжать від поміщиків на окраїні Росії.

Абакум Фиров, не витримавши гніта неволі в поміщика Плюшкина, біжить на широкий волзький простір. Він “гуляє галасливо й весело на хлібній пристані, підрядившись із купцями”. Але нелегко йому ходити з бурлаками, “тягнучи лямку під одну нескінченну, як Русь, пісню”. У піснях бурлак Гоголь чув вираження туги й прагнення народу до іншого життя, до прекрасного майбутнього: “Ще досі загадка, – писав Гоголь, – цей безмежний розгул, що чується в наших піснях, несеться кудись повз життя й саму пісню, як би згоряючи бажанням кращої Вітчизни, по якій тужить від дня створення людина”.

Тема селянського бунту виникає в дев’ятій і десятій главах. Селяни села Вшиваючи Пиха, Боровки й Задирайлово вбили  Дробяжкина. Судова палата справу зам’яла, тому що Дробяжкин мертвий, нехай буде на користь живих. Але серед мужиків не знайшли вбивцю, не видали мужики нікого.

 

Капітан Копейкін покалічений на війні. Він не міг працювати й поїхав у Петербург клопотати собі допомога, але йому вельможа велів чекати, а коли набрид йому Копейкин, то грубо відповів: “Шукай сам засобу для життя”, так ще пригрозив викликати справника. І пішов капітан шукати засоби в дрімучі ліси, у зграю розбійників. Неспокійно в кріпосницькій державі. Повна схованого життя й внутрішніх сил Русь “з іншого боку”, і невідомо але, чим обернеться “розгул широкого життя” … Не бачать цього байдужі очі поміщиків і правителів, зайнятих своїми дрібними інтересами, далеких ідей любові до Батьківщини, відмахучих від патріотів радами “шукати самим собі засобів”…

Ну, що ж, Росія знайде засоби зрушити з місця свою бідне, безпритульне життя, що розкинулося на найширших просторах. Гоголь не знає, які це будуть засоби, але щиро вірить у сили російського народу й велике майбутнє Росії: “Русь! Русь! Бачу тебе, з мого дивовижного, прекрасного далека тебе бачу: бідно, розкидане   в тобі, відкрито, безлюдно й рівно все в тобі; …але яка ж незбагненна… сила тягне до тебе? Чому чується й лунає твоя тужлива… пісня? Що пророкує цей неосяжний простір? Чи тут, у тобі чи не народитися безмежної думки, коли ти сама без кінця? Чи тут не бути богатиреві, коли є місця, де розгорнутися й пройтися  йому?”

 

Гаряча віра в сховані до часу, але неосяжні сили свого народу, любов до Батьківщини дозволили Гоголеві представити її велике й прекрасне майбутнє. У ліричних відступах він малює Русь у символічному образі “невгомовного птаха-трійки”, що втілює могутність невичерпних сил Батьківщини. Думою про Росію кінчається поема: “Русь, куди ж несешся ти, дай відповідь? Не дає відповіді. Дивовижним дзенькотом заливається дзвіночок; гримить і стає вітром розірваний… повітря; летить мимо все, що не є на землі, і, косячись, посторонюються й дають їй дорогу інші народи й держави”.

 





Схожі твори: