Головна Головна -> Твори -> Доля Миколи Гоголя: приклад загострених протиріч

Доля Миколи Гоголя: приклад загострених протиріч



Вона єднає протилежне: щире захоплення та не менш щире нерозуміння, аж до абсолютного неприйняття того, що він у самому собі й власній творчості вважав найважливішим, найдорогоціннішим. Якби ці розбіжні оцінні комплекси відображували лише протиріччя читацької та дослідницької рецепції, то підстав вести мову про щось над звичайне, мабуть, не було б. Хто з великих такого уникнув? Хто з класиків світового красного письменства не постраждав від глухоти й сліпоти сучасників і нащадків або від їх надмірної, нерозсудливої любові? Але з Гоголем все інакше. Він досі не.знає спокою не тому, що його або люблять, або не розуміють і навіть клянуть, не тому, що якесь “середнє” ставлення до нього залишається справою неможливою. Цю свою долю він власноруч зробив саме такою. Або замріяно гордовито, ледь не пихато, вважав себе генієм що розставляє дороговкази людству, або люто картав за безсилість, гріховність і жалюгідність.

Здається, що передчасну смерть він обрав із тієї ж причини: не спромігся видертися за межі зачарованого кола нестерпних протиріч. Отже, сучасників, що, починаючи з Бєлінського й московських слов’янофілів, вкрай агресивно задіяли стосовно нього модель “любові – прокльонів”, і покоління нащадків, які цю модель й досі не полишили, звинувачувати немає сенсу. Принаймні до тієї пори, доки не визнаємо: Гоголь послідовно та наполегливо створював підґрунтя для цього, він сам зробив себе таким – вічним бранцем протиріч.

Але просто визнати – справа надто легка. Складніше з’ясувати, яку ж дослідницьку перспективу, які обрії розуміння Гоголя відкриває це визнання та, взагалі, чи справді відкриває? Варто також з’ясувати: з якої причини ці разючі протиріччя досі не були адекватним чином поціновані, чому намагаємося їх обминати, ніби не помічаємо того, що не помітити неможливо?

Останнє питання – ключове. І відповідь на нього, здається, є можливою. Тут маємо вести мову про обмеженість методологічних настанов, що здавна слугують позитивістськи налаштованій науці. У випадку з Гоголем вона намагається подолати те, що подолати неможливо. Традиція, давня традиція помислу вимагає здійснити нездійсненне. Позитивістська парадигма зумовлює тяжіння до несуперечливого результату, який має все остаточно розтлумачити, розкласти по полицях, тобто віднайти сенс у протиріччях. Зберігаючи вірність позитивізму, отримуємо Гоголя не такого, яким він є, а такого, якого прагнемо і здатні собі створювати.

Отже, його протиріч ми досі боїмося. Варто спробувати позбутися страху.

Існує інтелектуальна доктрина,  яка протиріч не уникає, яка вирушає їм назустріч, перетворює їх буття на засіб власної реалізації, – це деконструктивізм або деконструкція. її існування зумовила плеяда видатних мислителів минулого сторіччя, серед яких зірками  першої величини  є Лакан, Фуко, Варт.   

Людський розум завжди прагнув повної, остаточної та несуперечливої системи світорозуміння. Певним чином людство це влаштовує: етапність виникнення наукових істин, їх контроверсійність розглядаються як щось цілком природне. Принаймні як таке, що не заважає, а, навпаки, сприяє загальному прогресу наукового знання і технологій. Деконструкція цього аж ніяк не заперечує. Лише загострює увагу на тому, що прогрес розуму створює метафізичну ілюзію “присутності” абсолютної істини – всі досягнення розуму виглядають поступовим до неї наближенням. Але хто переконаний, що колись наблизимося остаточно? Це питання унаочнює протиріччя, яке неможливо здолати, – саме на таких протиріччях зосереджує увагу деконструкція. “Невирішувальність” протиріч, нездоланність антиномій процесу пізнання деконструкція пропонує розглядати як основну ознаку й спосіб реалізації і самого буття, і людської свідомості, її нерідко звинувачують, що, залишаючи людину наодинці із протиріччями її власної свідомості та посеред страшних суперечностей безжального і байдужого світу, вона піддає сумніву краще надбання цивілізації: ідею  гуманізму.  Але  гуманізм  не редукується до заспокійливої ілюзії стосовно того, що врештірешт і колись там, у невизначеному майбутньому, протиріччя зникнуть і все буде добре. Гуманізм деконструкції пропонує не заплющувати очі, не сторонитися нездоланності протиріч. Він закликає скористатися їх енергією, зробити її, цю одвічну силу буття, надбанням людського розуму. Взагалі деконструкція не відкриває нічого абсолютно нового: чи не знаємо, що кращі представники людства завжди існували саме на межі можливого й неможливого, реального та ірреального, благословення й прокльону, життя й смерті – тобто саме там, де нуртують найзапекліші нездоланні протиріччя? Гоголь з таких. Він справжній геній буття на перетині протиріч. Таким, саме таким варто його сприймати.

Вже під час своєї першої втечі за кордон він написав у листі до матері про те, що згодом перетворилося на основне протиріччя його творчої особистості: “Часто я думаю о себе, зачем Бог, создав сердце, может единственное, по крайней мере редкое в мире, чистую, пламенеющую жаркою любовью ко всему високому и прекрасному душу, зачем он одел все ато в такую страшную смесь противоречий, упрямства, дерзкой самонадеянности и самого униженного смирення?”.

 Протиріччя поставали і формою, і сутністю реалізації особистості Гоголя у всіх без винятку її проявах – навіть у сфері суто побутової. Незрозумілий, загадковий, дивний – ці визначення і численні інші, близькі до них, багато разів повторюються у спогадах сучасників. Когось він просто дивував, інших лякав, обсипав морозом, обурював. Найбільш доброзичливі схвильовано шукали пояснення і виправдання його неординарній поведінці, схильності до містифікацій, незвичній манері одягатися, його незвичайним гастрономічним уподобанням і безлічі інших чудернацьких дрібниць, у яких вихлюпувалася назовні суперечлива сутність його особистості. Для всіх він був таким – людиною, яку зрозуміти вкрай важко, неможливо. Гоголева непосидючість, постійне прагнення завжди кудись їхати, перебувати у стані подорожуючого також були надто незрозумілими для оточуючих. А йому були необхідні нескінченні переміщення, що відповідали внутрішній, духовній нестабільності.

З усіх, хто писав про Гоголя, здається, лише К.В. Мочульский визнав необхідність сприймати його в єдності й неподільності нездоланних і непримиренних протиріч: “О Гоголе можно было написать две биографии, стоит только распределить материалы о нем на две части: светлое лицо и темное. В сущности, биографы, начиная с самих ранних, Кулиша и Шенрока, так и поступали. Вот почему у нас до сих пор нет єдиного Гоголя. Следовало бы наконец признать противоречивость натуры Гоголя и оставить попытки примиряющего синтеза. Подводить автора “Мертвых душ” под “гармонню” – значит подменять его личность собственным вымыслом”. До цього варто додати одне: не лише біографія, вся творчість Гоголя від самого її початку була потужним і, як виявилося згодом, небезпечним для самого митця проявом протиріч. Така творчість неодмінно має бути розглянута у модусі деконструкції – вона цього просто потребує.

Деконструкція творів Гоголя – справа, що вимагає ще й часової перспективи, необхідної, аби просто призвичаїтися до її методології. Але вже сьогодні варто – хоча б у першому наближенні – окреслити її основні завдання та спрямованість. Двохсотрічний ювілей митця до цього просто зобов’язує: скільки ж можна заплющувати очі, вдаючи, що не бачимо його протиріч?

Почнемо з того, що багатьом здавна й досі посправжньому болить: з питання про національну ідентичність письменника Миколи Гоголя. Тут протиріччя такі, що аж осою лізе. Євген Маланюк, як відомо, окреслив їх за допомогою двох національно укорінених варіантів його прізвища: “Гоголь – Ґоголь”. У такому бінарному написанні протиріччя немов на долоні. Бажаючих його подолати багато. Те, що свідомість Гоголя розривалася між полюсами “українське – російське”, визнаємо лише заради того, аби послідовно долати це протиріччя на користь українського або російського. Запевняємо, що присутність російського у його творчості – присутність суто негативна. Пишемо, що “Мертві душі” Гоголь називав “русской позмой”, аби було зрозуміло, що вона не є “російською”. Показово, що на’”інших берегах” протиріччя здавна долали із точністю до навпаки – на користь російського. Володимир Набоков унаочнив цю методику із повною відвертістю: “В период создания “Диканьки” и “Тараса Бульбы” Гоголь стоял на краю опаснейшей пропасти… Когда я хочу, чтобы мне приснился настоящий кошмар, я представляю себе Гоголя, строчащего на малороссийском том за томом… [4, с. 53]“. Поруч з цією цитатою поставимо іншу – з сучасного українського дослідника, що пропонує уявити, як могло скластися, якби Гоголь не помер надто рано та продовжував писати про рідне, українське:

“…Старенький Гоголь у рідній Василівці натхненно дописує третю книгу своїх “Вечорів”. її завершення підказують колядницькі дзвіночки, що будять тишу засніженосонячного різдвяного ранку. У Набокова – “кошмар”, тут – щире замилування…

М. Калініченко, дослідник кафедри теорії і історії світової літератури


Загрузка...



Схожі твори: