Головна Головна -> Твори -> Роман у віршах Л. Костенко «Маруся Чурай» – подорож у минуле України

Роман у віршах Л. Костенко «Маруся Чурай» – подорож у минуле України



Розгортаючи перед читачем панораму життя українців XVII століття, поетеса майстерно передає дух епохи. Типажі, перебіг подій, відтворений у людських долях, – усе це реставрується автором із живою достовірністю художнього документа. Поетеса показує тогочасне суспільство в усіх його найголовніших проявах. Роман «Маруся Чурай» відкриває нам духовний світ наших пращурів, розкриває забуті сторінки історії, на достойних взірцях вчить мужності, пробуджує совість, почуття причетності до великої історії великого народу. Стародавнє місто Полтава у романі постає як символ рідної землі, материзни дорогої. Починаючи від початку роману, Полтава виступає як місто відважних і відчайдушних людей. Ворог підступає до воріт міста, взявши його в цупкі лещата облоги. Кращі сини Полтави голодні, але відважні й завзяті, мужньо боронять її, самовіддано захищають свою честь, совість, свою мову, культуру, звичаї – рідну історичну пам’ять. Історії ж бо пишуть на столі. Ми ж пишем кров’ю на своїй землі. Ми пишем плугом, шаблею, мечем, Піснями і невільницьким плачем. Могилами у полі без імен, Дорогою до Києва з Лубен.

Читаючи роман, ми сприймаємо усіх його героїв як таких, що дійсно жили у XVII столітті. Поетеса майстерно вводить у сюжетну канву поряд із придуманими нею образами дівчину з легенди Марусю Чурай. Але разом з тим у романі діють історичні особи: Богдан Хмельницький, Дмитро Вишневенький – засновник Січі, якого прозвали Байдою, син гетьмана Остряниці Іван Іскра, Лесько Хромий. Згадуються імена «першого гетьмана після Павлтоки» Якова Остряниці, ката українського народу, онука Байди Яреми Вишневецького. Мудрим і гуманним зображує авторка полтавського полковника Мартина Пушкаря. Образи реальних осіб надають твору історичної достовірності. Та найбільше сприяє цьому змалювання історичного фону – страшних картин розорення України, які бачить Маруся Чурай, мандруючи разом із дяком на прощу в Київ. У романі є декілька епізодів, що ілюструють трагічне життя народу за часів польського гніту.

  • За кілька днів ворожої облоги – Ні жителя живого, ні залоги. Було містечко… А підходили ближче – Німа нічого. Тиша. Попелище…
  • Вже скрізь у нас є школи братські. Од Лохвиці до самої Молдови, Пів-України – то козацькі вдови.

Ось, наприклад, другий розділ роману «Полтавський полк виходить на зорі Тут відтворена сувора дійсність доби, коли мирним полтавцям доводилося сідлати коней, шикуватися в лави і збиратися на війну проти лютого ворога – зажерливої польської шляхти. А розділ «Проща» у романі важливий тим, що в ньому правдиво змальовані страхітливі руйновища в Україні, введено образ мандрівного дяка-філософа, який розтлумачує Марусі все побачене і почуте в дорозі. Дяк – людина спостережлива, бачив багато чого на своєму віку. Марусю дуже вразила зустріч з напівживими, вимореними голодом людьми, які запалили свічки, чекаючи смерті. Дяк ремствує на те, що книжники не дбають про рідну історію, культуру, хоч сам, будучи освіченою людиною, свою бездіяльність прикриває тим, що в нього торбу вкрали.

У сьомому розділі роману «Дідова балка» нашу увагу привертає образ старого запорожця, якого побратими-козаки визволили з турецької каторги – галери, де він поневірявся цілих двадцять літ. Тепер знайшов притулок в убогій хатині.

  • ? Там дід живе, той самий дід Галерник, Немрущий дід, самітник і химерник… Вирізьблює ложки, ковчанки, різні солянички, Миски косарські з вухами, сільнички…

І диво: «що не різьбить – у нього мимоволі подібне до манесеньких галер». Старий живе спогадами про давню козацьку славу, для нього повік священними лишились імена полководців Остряниці, Павлюка, Богдана, їхні походи і звитяги над ворогами. Розділ «Дідова балка» композиційно пов’язаний з наступним – «Облога Полтави», у якому поетеса оповідає про стійких і непоборних полтавців, що не впали на коліна перед зухвалими шляхтичами. Брами зачинено, гармати націлені на ворога. Мартин Пушкар навчає козаків: «Якщо їм зараз в руки не дамося, то згодом звідси й вдаримо по них». Але козаки в романі зображені не лише як мужні й завзяті вояки, справжні патріоти своєї вітчизни, а як виключно порядні й чесні люди, У першому розділі роману «Якби знайшлась неопалима книга», де йдеться про суд над Марусею Чурай, козаки стають на захист справедливого судочинства, вони охороняють безборонну дівчину від намірів суддів приректи Марусю на смерть. Почесний член судової ради полковник Пушкар був категоричним («на тортури згоди я н дам»), рішуче захищає талановиту дівчину козак Іван Іскра. Вона для нього н лише вродлива, талановита – вона видається йому пісенною душею рідного на роду, її треба берегти, бо своїми піснями Маруся допомагає козакам воювати. («Що нам було потрібно на війні? Шаблі, знамена і її пісні»). Іван Іскра і рятує дівчину, вчасно привізши розпорядження гетьмана про помилування Марусі. Та, на жаль, довго жити Марусі не довелося. Завершується роман розділом «Весна і смерть і світле восресіння». Змучена і виснажена Маруся Чурай чекає наближення кінця. Іде весна – пора, коли хворі на сухоти найчастіше йдуть у потрйбіччя. Маруся відчуває, що востаннє всміхається квітуванню весни. Цей розділ – епілог роману. Але він звучить життєствердно, адже козацькі полки, йдучи на правий бій, співають її пісні, яким судилося жити вічно.

Роман «Маруся Чурай» – «не тільки художня енциклопедія життя українського народу середини XVII століття, – писав відомий критик і літературознавець М. Слабошпицький. – Це – історія, яка осмислює саму себе, мисляча історія. Це – партитура вічних мотивів духовного буття народу».

 





Схожі твори: