Головна Головна -> Твори -> Риси національного характеру героїв роману “Маруся Чурай” Ліни Костенко

Риси національного характеру героїв роману “Маруся Чурай” Ліни Костенко



Роман “Маруся Чурай” Ліни Костенко – яскраве явище сучасної української літератури. Поклавши в його основу баладу “Ой не ходи, Грицю” і пов’язану з нею легенду про піснетворку Марусю Чураївну, Ліна Костенко однак не обмежилася показом лише особистого життя своєї героїні, а майстерно вплела його в бурхливі соціально-полїтичні події української історії періоду Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Тож цілком природно, що всеохоплюючий образ, який підпорядковує собі інші, відблиск якого проймає кожний рядок твору і фразу будь-якого персонажа, – це історична Україна, яка піднялася на священну війну за свої права, державність і незалежність. Основні події роману відбуваються в Полтаві – славному полковому місті. Міське козацтво, представлене в творі, запорожці, що діють разом із ним, – палкі патріоти, вони захищають свій край від ворожих навал, вважаючи за честь померти славною козацькою смертю, тобто в битві.

У них багато спільних рис: відчайдушна хоробрість, відданість козацькій присязі, духовне благородство, вірність побратимству, але кожний з них – це яскрава індивідуалізована постать. Ось сивочолий полковник Пушкар, батько полтавського козацтва – ще не старий. І славу мав, і силу. (Про нього потім думу іскладуть). Загартований у боях і походах, він зберіг розважливість розуму й душевну гуманність. Коли судді на вперту мовчанку Марусі вирішили піддати її тортурам, його слово було вирішальним:

  • Закон є суть, тверда його основа.
  • Для того він і звелений судам.
  • Але оце як хочете, панове,
  • а на тортури згоди я не дам!

Іван Іскра – полковий обозний, син Остряниці Якова, козацького гетьмана, звиклий до випробувань і битв. Тільки-но заграли знову труби до походу, війнуло громом з Тясьмина-ріки, Іван відразу відгукується на поклик гетьмана, він у перших лавах, під корогвами. Для нього обов’язок – найперше і святе. Прощаючись з Марусею, він говорить:

  • ? – І знов земля кипить у боротьбі, І знову я належу не собі.

Цей грізний воїн, всією душею кохаючи Марусю, розуміє ставлення дівчини до Гриця Бобренка. Його культура, душевне благородство виказують себе в кожному порухові його душі, у кожному вчинку. Маруся для Іскри – не просто дівчина, яка схибила, Маруся для нього символ України, її пісня, її поетичне єство. На суді схвильовано і вирішально звучить його слово:

  • Я прошу, люди, вислухать мене.
  • Багато слів страшних тут наговорено.
  • Ніхто не говорив про головне.
  • Я, може, божевільним тут здаюся.
  • Ми з вами люди різного коша.
  • Ця дівчина не просто так, Маруся.
  • Це – голос наш. Це – пісня. Це – душа!
  • Коли в похід виходила батава, –
  • її піснями плакала Полтава.
  • Що нам було потрібно на війні?
  • Шаблі, знамена і її пісні.

Іншу рису козацтва відтінює Лесько Черкес – справедлива, відчайдушна душа, він з презирством ставиться до судеиських: “Ви, канцілюги, у чорнилі пальці, бумажне кодло… в походах небувальці”. Гарячий і поривистий, шаблюкою рубає судейський стіл. Носієм справедливості, великим державним мужем, провідний розум якого урівноважує всі народні проблеми, страждання і боріння, проходить у творі великий гетьман Богдан Хмельницький. За його наказом піднімається Україна:

  • Богдан підняв козацтво за свободу,
  • Універсалом обіслав полки.

Саме воля і мудрість гетьмана вирішили долю Марусі Чурай. Глибокодумними є слова його універсалу, який він надіслав до суду Полтави. Чурай Маруся винна в одному: вчинила злочин в розпачі страшному. Вчинивши зло, вона не є злочинна, бо тільки зрада є тому причина, її пісні – як перло многоцінне, як дивний скарб серед земних марнот. Втіленням поетичного духу України є образ Марусі Чурай – образ, оповитий трагедією кохання, максималізмом пережитих почуттів, високим стражданням тонкої, талановитої душі. Гриць Бобренко, її коханий, випив трунок, який вона приготувала собі. І вже ні суд, ні суперечки на ньому (а письменниця ніби висвічує інші персонажі саме ставленням до долі Марусі), ні кат, ні смерть не можуть порушити її страшного мовчання. Вона вся заціпеніла, бо внутрішньо, подумки вже перейшовши межу життя, хоче вирішити останню проблему для себе: бо ж річ не в тім – женився, не женився, Прийшов, пішов, забув чи не забув. А в тому річ, коли це він змінився? Чи, може, він такий і зроду був?

Глибоко розкриті переживання Марусі, що має бути карана на горлі, на шибениці, у третьому розділі “Сповідь”. Вони неподільні із долею її материзни. Бо і батько її, Гордій Чурай, і матуся мали незглибимі душі. Звільнена Маруся йде на прощу до київської Лаври. Подорож розореною Україною, яка страждає в непосильному пориві, народне горе, розкривають очі дівчині на істинні цінності життя, духовно відроджують її. Так легенда про особисту трагедію піснетворниці осмислена поетесою по-новому, в злитті з долею всього народу, країни. Це підносить її образ до висот узагальнення:

  • Звитяги наші, муки і руїни безсмертні будуть у її словах.
  • Вона ж була як голос України, що клекотів у наших корогвах!

Загрузка...



Схожі твори: