Головна Головна -> Твори -> Твір, називається: Трагедія рідного краю в драмі Лесі Українки «Бояриня»

Твір, називається: Трагедія рідного краю в драмі Лесі Українки «Бояриня»



Україно! Рідна земле! Скільки тобі довелося винести, скільки болю, горя та знущань випало на твою долю. Ти була як скривджена дівчина, знесилена та сплюндрована. І болісно стискувалось твоє серце, коли твої ж рідні сини забували про тебе, бо шукали собі слави та почестей у сильніших держав, бо приваблювали їх високі тереми та соболині шуби. Україно, ти не схотіла стати боярською вотчиною, бо була і назавжди залишилася вільною, хоч і чекала тебе трагічна доля. Україна і Московщина. Здається, дві рідні сестри, з’єднані святими узами злагоди і любові. Але насправді, Україна потрібна була лише як скарбниця, з якої вивозилися багатства. «Сутужна… вкраїнська справа». І це дійсно було так. Небагато залишилося таких, хто хотів би боронити її честь, хто став би на її захист. Більшості, таким, як Степану та його батькові, знадобились «соболі московські». Тільки невідомо, чи для того, щоб звідти, з Москви, допомагати рідному краю, чи тільки для того, щоб не була порожньою кишеня. Так, сидіти мовчки набагато краще, ніж виступати за волю зі зброєю в руках. Особливо тоді сидіти, коли, хоч і називають тебе холопом, проте царська «ласка» тебе не минає. Степан говорить, що він, як в’язень у темниці, проте, якщо б, схотів, ці пута можна було б розірвати, недаремно кликала його Оксана покинути Московщину, і хоч не на Вкраїні, то в Польщі чи на Волощині знайти своє щастя, отримати волю. Так, іноді Степан теж не мовчить, часом подає українські супліки царю під час бенкетів. Але це не боротьба; це боязливі спроби реабілітувати себе перед друзями-українцями, перед власною жінкою, можливо, перед своєю совістю. На початку твору Оксана каже, що покохала Степана за те, що в нього руки чисті, не в братній крові. Але в кінці свого життя, побачивши справжнє його обличчя, вона каже:

  • От, здається, руки чисті.
  • Проте все мариться, що їх покрила
  • Не кров, а так – немов якась іржа…

Як на старих шаблях буває… Виявляється, що мовчання Степана, тремтіння за власне життя, бо він дуже боїться «диби», є звичайнісінькою зрадою рідному краю, зрадою, від якої покриваються «іржею» не тільки руки, а й серце. Це розуміла Оксана, яка ніколи не забувала про рідний край. Вона так і не змогла звикнути до московських звичаїв, котрі робили з людини раба. Велика держава Московщина, проте там «по щирості бояться слово мовить», а на бенкетах «п’ють, п’ють, поки поп’ються». Це та велика держава, де ходять «під ноги слатися своєму пану», де «скрізь палі, канчуки», «холопів продають». Чи це не обіцяний «рай», який чекає й на Україну? Бо і її очікувала така доля, а, мабуть, й ще гірше. Адже українців не вважали за людей, недарма Оксану так і не прийняли у Москві, скрізь за спиною тільки й було чутно: «черкашенка, чужачка». Але і «чужачкам» треба жити, вони повинні мати свої думки, свої погляди, навіть свої закони. В Московщині ж це не дозволяється. Дозволяється тільки носити  «бахматі» сарафани, прислужувати при гостях, сидіти вдома та лущити насіння чи, у крайньому випадку, шити. Ще потрібно виконувати всі примхи царя та начальників, танцювати перед ними «тропака»  та цілувати цареві ручку. А ще – мовчати, коли тебе не питають. Особливо в той час, коли йде визвольна боротьба на Україні. Занедбана була українська земля, бо відчувала на собі тяжку руку Московщини, бо не сміла вільно дихати, щоб не отримати канчуків. Бідний край гинув, вкриваючись ріками «від сліз та крові», бо,

  • Степан: … нас важка, страшна душила змора,
  • і нам не виділено було снаги
  • ту змору подолати…

 Леся Українка дуже переживала за свій край, який зазнав великих знущань. Вона хотіла бачити його вільним, хотіла вірити в те, що знайдуться люди, які не зрадять Україні, життя яких не стане марним. Я вважаю, що саме для них і написала Леся Українка свою драматичну поему «Бояриня».

 


Загрузка...



Схожі твори: