Головна Головна -> Твори -> Трилогiя “Волинь” Уласа Самчука – художнiй лiтопис украïнськоï iсторiï XX столiття

Трилогiя “Волинь” Уласа Самчука – художнiй лiтопис украïнськоï iсторiï XX столiття



“Хочу бути лiтописцем украïнсь
кого простору в добi, яку сам
бачу, чую, переживаю”
/ У. Самчук /
Творчiсть Уласа Самчука заслуговує на велику увагу i високу оцiнку. Вiн
талановитий прозаïк, який прожив довге i напружене життя, вимiрюване 82
роками, що збiглися з добою буремних iсторичних потрясiнь для украïнського
народу. Особливо чутлива душа, як барометр вiдгукувався вiн на найтрагiчнiшi,
найскладнiшi подiï в життi Украïни, хоча жив за ïï межами,
гонимий, невизнаний, довгий час забутий, бо заборонений. Та є ж правда на свiтi!
Повертаються до украïнського народу забутi iмена: О. Ольжич та О. Телiга, О.
Лятуринська та Ю. Клен, Є. Маланюк та У. Самчук… i як-то добре, що перелiк можна
продовжувати ще довго!
Який талант, який майстер, який знавець селянськоï душi Улас Самчук! Автор
монументальних творiв, повiстей, статей, спогадiв, романiв “Марiя”, “Ост”,
роману-трилогiï “Волинь”. Як зазначає один iз найактивнiших дослiдникiв
творчостi письменника С. Пiнчук, подiбний випадок у свiтовiй лiтературi єдиний –
Гомер з його “Одiсеєю” та “Iлiадою”, а тому i варто називати Уласа Самчука Гомером
XX столiття. Роман “Волинь” у 30-х роках висувався на здобуття Нобелiвськоï
премiï, та автор не став лауреатом, бо “твори письменникiв погромленого i
пригнобленого народу виявились неконкурентоздатними не за мiрою таланту, а через
вiдсутнiсть перекладiв, вiдповiдноï реклами”. I все ж, зiзнається Улас
Самчук, “ця книга прорвала не тiльки всi льоди, але й стала своєрiдною сенсацiєю
часу”. Це “кремезна селянська епопея”, – називає Самчукову “Волинь” Є. Маланюк. Та
чи лише волинського селянства? Це епопея не якогось одного закутка, а цiлоï
Украïни. Сам письменник, прагнучи донести до нащадкiв правдиве слово очевидця
про свiй час i своïх сучасникiв, “щоб ïх стопи не затерлися на цiй
землi, щоб ïх дух не розвiявся в часi i просторi”, вважав трилогiю романом
-хронiкою. Замислював написати велику епопею “Дiд Днiпро”, у якiй прагнув показати
тисячолiтню iсторiю Украïни, розповiдаючи про княжу, козацьку та сучасну. Але
не судилося, бо не змiг здобути украïнське громадянство. А писати про величне
i велике Украïни не в Украïнi автор вважав нездiйсненним. Тому береться
за роман – “Волинь”.
“Волинь” – твiр значною мiрою автобiографiчний. В основу його сюжету покладено
факти життя автора та його родини. Ми знаходимо багато схожого в бiографiях
Самчука й головного героя роману Володька Довбенка. Перебуваючи на чужинi,
прозаïк надзвичайно болiсно переживав розлуку з близькими йому людьми. Саме
туга за рiдним краєм, батькiвським домом, батьками, сестрою стали головним
поштовхом i бажанням повернутися подумки на Волинь, створити епiчний широко
розгорнутий роман про людей, мiж яких вiн вирiс, яких знав i любив, без яких його
iснування не мало сенсу.
Прагнучи створити широке епiчне полотно про життя волинського селянства
першоï третини XX столiття, письменник змалював понад 450 персонажiв. Ми
зустрiчаємося у романi iз селянами-хлiборобами рiзного достатку, помiщиками,
священиками, панськими прикажчи ками, урядовцями, солдатами Першоï
свiтовоï вiйни, революцiйними матросами. Вони – люди рiзного вiку, рiзних
уподобань, рiзних полi-тичних поглядiв, вони – народ.
Трилогiя “Волинь” охоплює iсторiю украïнського роду Довбенкiв, якi мiцно,
серцем приросли до наймальовничiшого куточка Украïни. Їм визначено долею жити
у час великих соцiальних зрушень, боротися за збереження своєï сiм’ï,
свого добробуту, корiння, любовi до землi. Матвiй та Володько Довбенки –
носiï поглядiв селян на свiт, нового та старого. Матвiй не мислить себе без
працi на землi, яка дає йому фiзичнi сили i духовну мiць, та Володько зачарований
красою Волинi, загадковiстю ïï природи, хай важкою, але життєдiйною
силою селянськоï працi, вбирає, як губка, подiï навколишнього життя i
покидає рiдну домiвку, щоб здобути знання i ними бути корисним рiдному краю. Та i
вся родина Довбенкiв, за влучним виразом В. Шевчука – “нiби команда корабля, що
пливе в розбурханому морi життя”. Самчук поселив родину Довбенкiв на хутiр,
розповiдає про ïхнє родинне життя, в якому панує мир, спокiй, злагода. У
кожного своя робота: батько корчує пнi за лiсом на вирубi, “щоб просо вродило, а
пiсля пшениця”; мати пiшла до млина; старший син Василь корови пасе, менший
Володько, хоч йому ще й семи рокiв немає, доглядає найменшого Хведота. Чiткий
розподiл обов’язкiв, кожен знає своє мiсце. Та життя iде й iсторичнi буревiï
вносять своï корективи у родинне життя. Батько Матвiй – надiйна людина,
господар на своïй землi, витримав на своïх плечах усi злигоднi та
лишається людиною з чистою совiстю, бо завжди керувався iстинними iдеалами добра.
Дiти пiдростають, Василь та Хведот цiкавляться, як i батько, господарством. А ось
Володька, викупаного в красi волинськоï природи, “бiльше цiкавлять книжки та
малюнки, та спiв, та музика, та школа, та мiста, та краï далекi, всiлякi
розповiдi про страшне, про незбагнуте та про “Боже”. Сидячи на березi рiчки,
дивлячись як несе вона своï води у безвiсть, багато рiзних питань у Володька
народжуються. I саме в цей момент вiн уперше вiдчуває i плиннiсть часу, i
безкiнечнiсть та красу свiту, замислюється над своєю життєвою дорогою. Не
випадково, що джерело рiчки, якою так цiкавиться Володько, знаходиться в Дерманi,
“звiдки три роки тому вибрався Матвiй”, – це батькiвщина Уласа Самчука.
Символiчно, що й погляд Володька спрямований на схiд – там сходить сонце, туди
тече рiчка. Зi сходом ототожнюються у нього вимрiяна справжня Украïна, з
Днiпром, з Сiччю, з козаками, з соняшниками… Та зась! Чомусь вимрiяний схiд у
Самчукового Володька постiйно стикається iз в’язницями (адже так було i у життi
самого автора). Сучасний його свiт, навпаки, потворний: терор, Соловки, голод…
Але минулого не повернеш, майбутнє ж пов’язане тiльки iз заходом, конкретнiше – з
Європою. Автор на власнi очi бачив разючий контраст мiж Заходом i Украïною,
яка внаслiдок своєï недоформованостi все ще лишалась на узбiччi свiтовоï
iсторiï i “всi, кому лиш заманеться, зобижають ïï”. Тому Володько i
вступає у боротьбу, бореться по-своєму, по-довбенкiвськи, як iстинний “продовжувач
батькiвськоï справи, носiй його сутностi в нових iсторичних умовах” Володько
не може змиритися з байдужiстю народу до своєï власноï долi, з
вiдсутнiстю у народу почуття самоповаги. Як i сам автор, Володько вважає фатальною
помилкою цiлого народу те, що украïнцi – це тiльки селянська нацiя. Нi!
Заперечує автор. А тому Володько у романi з’являється ще i як людина, збагачена
мудрiстю народiв усього свiту. I уже людей, своïх односельцiв, вiн сприймає
не лише як темних знедолених мужикiв, а як нащадкiв того народу, перед вiйськом
якого свого часу вiдчинялися брами європейських столиць, який давав європейським
державам королiвськi династiï, який давав таких полiтикiв, про яких писали
найкращi письменники свiту, будував такi замки i храми, красi й величi яких ще
довго дивуватимуться люди.
Пiти, щоб повернутись… У цих словах втiлено найзаповiтнiшу мрiю Уласа Самчука.
Хоча б ногою ступити на рiдну землю. Авторовi високохудожнiх творiв не вдалося,
зате його творам, його лiтературним героям вiдведено довге життя серед вдячних
украïнцiв.





Схожі твори: