Головна Головна -> Твори -> Образ Марiï в однойменному романi Уласа Самчука

Образ Марiï в однойменному романi Уласа Самчука



Рiвна по духу Марусi Богуславцi
чи Роксоланi, тiльки доля ïй
випала звичайна, буденна i складна.
/ О. Слоньовська /
Життєвих колiзiй й перепетiй, якi випали на долю довго невiдомого нам
украïнського митця iз дiаспори Уласа Самчука, вистачило б, мабуть, не на один
десяток життiв. Не судилося йому стати письменником на рiднiй украïнськiй
землi. Далеко вiд Украïни розквiтла героïчно-трагiчна, життєво-реалiстична,
правдива художня проза письменника.
Надто гостро сприймав Улас Самчук усi iсторичнi подiï, якi переживала
Украïна, його рiдна сторона, у XIX-XX сторiччях: саме в цей час у центрi
Європи на очах усього свiту знищувався великий народ! Докладалися всiлякi зусилля
i винахiдливiсть, аби вбити у зародку саме бажання людей бути украïнцями.
Саме цi обставини поставили перед “кусливим” митцем Самчуком питання: чому так
сталося, що ж вiдбувається з Украïною? Мовчати письменник не мiг. Отож усi
своï думки, болiснi, вистражданi, вилив у “найсенсацiйнiм з усiх творiв”
романi-хронiцi “Марiя”, написаному у Празi 1933 року. Наступного року твiр було
надруковано у Львовi. Протягом 30-х-80-х рокiв неодноразово перевидавався у США,
Аргентинi, Канадi, пiд час вiйни – в Украïнi, у Рiвному. 1991 року роман
надрукували у Києвi.
Поштовхом до написання роману став голодомор в Украïнi 32-33-го рокiв, але
змалював письменник гiрку iсторiю життя Украïни через життєву трагедiю
героïв роману впродовж кiлькох десяткiв рокiв, бо така його творча манера –
показувати людину в iсторичному часi.
Марiя – головна героïня роману. Змальовуючи ïï нелегке сирiтське
життя, Улас Самчук наводить нас на думку, що подiбною до Марiïноï долi
була iсторiя Украïни кiнця XIX – початку XX столiття, яка пiсля поразок
минулих вiкiв лишилася сиротою, бiдною вдовою на узбiччi свiтовоï
iсторiï. Проте цiною неймовiрних зусиль зумiла вистояти, на початку XX
столiття навiть змiцнiти, сподiваючись на краще. Коли читаєш твiр про долю
жiнки-страдницi, то здається, що вже щось подiбне доводилося чути ранiше. Це
справдi так, бо наснажений цей образ фольклорними мотивами: раннє сирiтство,
дитинство в наймах, перше дiвоче кохання, розлука з милим, вимушене одруження з
нелюбом, трохи сiмейного щастя з коханим. Все склалося саме так у життi
Марiï. Та це ж тiльки, як-то кажуть, канва. А вишиванка життєвоï долi
Ма-рiïною значно строкатiша. “Провiсники лиха” раз у раз вриваються у
ïï долю…”
Спробуємо i ми разом з Марiєю упродовж усiх двадцяти шести тисяч двохсот
п’ятдесяти восьми днiв пережити, перестраждати, пересмiятись i виплакатись. Марiєю
вiд народження i до старостi називає автор героïню. I це символiчно. Початок
ïï життя був розкiшним. Марiя-немовля – “жива репетлива дiйснiсть”, вона
розкошувала: “Не раз прокинеться вiд сну, нап’ється з материного лона пахучого
напою i наповнюється радiстю… Белькоче, пiднiмає до самого носа ноженята,
завзято пацає ними, розчепiрює ледь помiтнi пальченята, завзято ловить щось
настирливе перед очима”. Iз цим властивим справжньому борцевi за iснування щирим
завзяттям Марiя пройде весь вiдведений ïй долею шлях. Та ось перше лихо, яке
довго не могла збагнути Марiя, Вона – сирота. Розпочались поневiряння
маленькоï героïнi: життя в убогiй тiтчинiй родинi, де ще “п’ятеро
крикливих ротiв”, що “хочуть самi обов’язково щодня ïсти”. Найболючiше
дiвчинцi не те, що ходить у бруднiй полотнянiй сорочинi, вiчно голодна, що кожен
може образити ïï, а те, що Марiя свiдомо розумiє, що вона сирота – i у
вiдповiдь своєму кривдниковi вона не може сказати, як iншi: “Чекай, чекай! Як
скажу мамi – побачиш!..” А вона i не каже цих слiв, а “пiде над рiчку, порюмсає i
знову добре”.
Час плине i з недоглянутоï, циганкуватоï, з “великим набубнявiлим
животиком” дiвчини виросла красуня, за якою упадали хлопцi з усiх околиць, а
згодом ми бачимо Марiю-матiр. Героïня Самчуком обожнена, вiн намагається
подати ïï життя у чiткому хронологiчному порядку день за днем, рiк за
роком “у художньому стилi художньоï агiографiï”. Ось ми бачимо, як
Марiя-мати годує немовля: “Голова ïï похилена направо, очi спущенi й
закритi довгими повiками, а уста стуленi у легку й прозору усмiшку”. I цим
бiблiйним мотивом письменник з перших сторiнок роману вмотивовує “житiйний”, а
тому й трагiчний характер образу: днi ïï лiченi, “iм’я ïй Марiя”.
Вона запрограмована на нелегку долю ще й тим, що народилася у свiтi, де точиться
одвiчна боротьба добра зi злом. Уже малюючи портрет маленькоï Марiï,
автор говорить: “У неï чоло, а за ним хорониться брунька розуму, яка от-от
розiв’ється, розцвiте й пiзнає добро i зло”. А героïня ж прагне щастя. Для
Марiï це – радiсть дитинства (коли є люблячi батько й мати), взаємне кохання,
родинне щастя (життя з коханим чоловiком), радiсть материнства, достаток, праця на
своïй землi. Але чомусь усi Марiïни мрiï про щастя у дiйсностi
миттєвi. Родиннi трагедiï зумовленi жахливим часом. Помирають батьки, дiти
вiд першого шлюбу, вiд голоду в нiмецькому полонi гине син Демко, деморалiзується
недоформована розхристана душа Максима… Судилося Марiï випити свою чашу
сповна: спiзнала вона справжнього щастя, зазнала й тяжкоï недолi; i що
бiльшим було ïï щастя, тим бiльшою i страшнiшою була катастрофа. Їï
життєвий шлях – то доля всiєï Украïни. Марiïн рiд, як i бiльшiсть
украïнцiв, зустрiли революцiю непiдготовленими. А найбiльше горе матерi –
бути свiдком, як гинуть дiти, згасає увесь рiд: на Соловках – наймолодший син
Лаврiн, зять Архип, у селi вiд голоду донька Надiя, внучка Христуся, останньою –
сама героïня…
Трагiчний фiнал наштовхує на роздуми. Весь час, вiд раннього сирiтського дитинства
i аж до революцiï, ми постiйно вiдчуваємо, що в якi б скрутнi ситуацiï
не потрапляли героï твору, все рiвно не опинялись у ситуацiях безнадiйних:
мовляв, усе минеться, адже головне – життя продовжується. А чим же принципово
вирiзняється бiльшовицька влада вiд усiх iнших? Вона такоï надiï не
залишала нiкому. Болiсно це сприймати розумом, але пiдтвердженням цьому є роман
Уласа Самчука “Марiя” i, звичайно, життя. Розв’язка твору трагiчна – вмирає
жiнка-мати, продовжувачка роду, який знищено соцiальними катаклiзмами. Письменник
вiрив у те, що Украïна i украïнцi ще вiдродяться, заживуть щасливо, тому
i фiнал роману життєстверджуючий. Марiя бачить сонце, а Гнат (ïï перший
чоловiк) бачить, як “воскресають мертвi з гробiв, встають з домовини люди, далекi,
забутi, розкиданi по всiй землi. Встають i спiвають радiснi пiснi. Гнат цiлує
старечу руку своєï колишньоï дружини-красунi: “Цiлую руку матерi. Цiлую
святiсть велику. Цiлую працю! Марiє! Марiє!”
Так оцiнює автор долю жiнки, яка мужньо пройшла крiзь усi випробування i,
наблизившись до бiблiйних героïнь, пiднеслася до символу Украïни.


Загрузка...



Схожі твори: