Головна Головна -> Твори -> ПЛУЖНИК ЄВГЕН БІОГРАФІЯ

ПЛУЖНИК ЄВГЕН БІОГРАФІЯ



(1898-1936)
Народився в слободi Кантемирiвцi Воронiжчинi в багатодiтнiй родинi управителя
торговельноï фiрми. Рано втратив матiр. Пiд час революцiйних заворушень
родина переïхала на Полтавщину, звiдки родом був батько. Євген викладав там
украïнську мову й лiтературу, органiзував театральний гурток. Навчався у
Ветеринарно-зоотехнiчному iнститутi, потiм
Ї у Киïвському музично-драматичному iнститутi iм. М. Лисенка. Був
репресований, помер вiд сухотна Соловках.
Поет, прозаïк, драматург. Поезiя Плужника вiдзначається лiричнiстю та
фiлософською спрямованiстю, пошуком гармонiï у порушеному бурхливими
революцiйними подiями свiтi (збiрки “Днi”, “Рання осiнь”, “Рiвновага”). Написав
декiлька п’єс, роман “Недуга”.
Трагiчна доля Євгена Плужника
Я
Ї як i всi. I штани з полотна…
I серце моє наган…
Бачив життя до останнього дна
Сотнями ран!
Цi слова належать Євгену Плужнику, який посiв дуже своєрiдне мiсце в складнiй добi
молодого украïнського вiдродження 20-х рокiв, коли воно почало руйнуватися
тиранiєю тоталiтаризму. I хоч поет говорить про “сотнi ран”, але, читаючи його
поезiï, приходиш до висновку, що душа його, серце
Ї все було суцiльною раною! Єдиним, що ïï гоïло, була безмежна
любов до свого народу i вiра у вiдродження його самобутностi та незалежностi:

Мiй народе!
Темний i босий!
Хай святиться твоє iм’я!
Хай розквiтнуть новi жита
Пишним цвiтом новоï слави!
…Його лiтературний шлях почався пiзно: писати Плужник почав на 25-у роцi життя,
друкувався
Ї на 27-у. Та з кожною своєю поезiєю, з кожною книжкою вiн пiдносився все вище й
вище над бiльшiстю своïх сучасникiв. Критика не без пiдстав назвала поета
“найвидатнiшим майстром iмпресiонiстичноï поезiï XX сторiччя”. Кожна з
трьох збiрок його творiв (“Днi”, “Рання осiнь”, “Рiвновага”) засвiдчують, що
Плужникiв поетичний лаконiзм народжується iз прагнення вилущити ядро, суть речi,
дiйти до найiстотнiшого, показати толу правду, вiдкинувши фальш. Цiлий “свiт
єдиний” вiдбивався у цiй правдi: i приреченiсть глухоï украïнськоï
провiнцiï (“сум свiтовий в масштабi повiтовiм”), i топтана власним
безвихiддям тисячолiтня страта украïнського селянства
Ї “темного, босого”, i трагедiя молодого украïнського вiдродження.

Вiн завжди вiдчував себе частиною цiєï нацiональноï трагедiï, тому
так часто його вiршi сповнюються скептицизмом, зневiрою, втомою та нудьгою. В
основi такоï поезiï лежить той великий “бiль”, “мука свята”
сковородинськоï й шевченкiвськоï “духовноï людини”, у яких
звiльняється, самостверджується людина i нацiя, торуючи свiй власний шлях життя.

Тому вiриш Плужниковi, коли в нього проривається скромне признання своєï
готовностi подiлити долю замученоï людини своєï нацiï: “Я
такоï смертi не боюсь!” Це
Ї позицiя людини сильноï, духовноï, яка серед какофонiï
тоталiтарноï доби знайшла в собi душевну рiвновагу, певнiсть своєï
правди, красу “свiту єдиного” серед загального розпаду. Поєднання гiдноï
громадянськоï позицiï з красою поетичного слова, з цiєю палаючою
повнотою “жаркоï, важкоï i повноï квiтки”,
Ї ось що вражає i захоплює мене у вiршах Євгена Плужника. Залишається тiльки
дивуватися, як могло статися таке чудо поєднання у поета, якого дожирали сухоти i
на якого чекала смерть вiд руки варвара, чудо, зроджене у трупнiй атмосферi
тотального голоду i терору. Цей “терор” поет генiально затаврував у своïх
поезiях, i “терор” йому закидають у присудi, пiсля чого вiн потрапляє в чергову
пачку призначених до розстрiлу. Згодом кара була замiнена на найдовший у той час
термiн каторги
Ї 10 рокiв. Остання стадiя туберкульозу не залишила нiякоï надiï на
вiдбування цього ув’язнення на Соловках
Ї на острiв його привезли умирати. 2 лютого 1936 року Євгена Плужника не стало…

Суди мене судом своïм суворим,
Сучаснику!
Ї Нащадки безстороннi
Простять менi i помилки, й вагання,
I пiзнiй сум, i радiсть передчасну,
Ї
ïм промовлятиме моя спокiйна щирiсть.


Загрузка...



Схожі твори: