Головна Головна -> Твори -> ПiдмогИльний Валер’ян

ПiдмогИльний Валер’ян



Немає, мабуть, жодного поета, який би у своïх творах не оспiвав таке
прекрасне людське почуття, як любов, кохання. Тiльки однiєю ниткою неможливо
вишити вiзерунок, яким би милувалися. Так i людське життя не може складатися
тiльки з чорних чи бiлих днiв, бо переплiтаються в ньому i любов, i журба, i
радiсть, i нещастя.
Характерними рисами iнтимноï лiрики Д. Павличка є щирiсть i вiдкритiсть. Вiд
його поезiй свiтлiшає душа i почуття переповнюють серце:
Я тiльки раз, єдиний раз любив,
А скiльки я ненавидiв
Ї не знаю.
Ненавистю душi не погубив,
Любов мене замучила до краю.
Поет оспiвує рiзнi гранi i вiдтiнки кохання: щастя, спокiй, натхнення, радiсть.
Саме про такi почуття йдеться в сонетi “Ще днiв моïх багато за горою”:

Та є на свiтi лагiдна рука,
Яка в моï думки i сподiвання
Вливається, як в озеро рiка.
Вона дає моïй душi сiяння
I дбає, щоб не згаснула зарання
Вiдлита в словi кров моя дзвiнка.
Але любов(1901- 1937)
Народився в с. Чаплi на Катеринославщинi в селянськiй родинi. Навчався в реальному
училищi, на математичному, а потiм на правничому факультетах Катеринославського
унiверситету. Вчителював. З 1921 р. живе у Києвi, працює бiблiографом у Книжковiй
палатi, згодом
Ї редактором у “Книгоспiлцi”. У 1924 р. утворює лiтературну групу “Ланка”, що з
1926 р. отримала назву МАРС (Майстерня Революцiйного Слова). З 1929 р. живе у
Харковi, працює редактором у журналi “Життя i революцiя”, консультантом iз
зарубiжноï лiтератури при видавництвi “Рух”. Був репресований у 1934 p.,
розстрiляний у 1937р.
Прозаïк, перекладач. Автор iнтелектуальноï прози, котра вiдзначається
поєднанням художностi, фiлософiчностi, психологiï. У центрi творiв

Ї людина з ïï унiверсальними проблемами. У 1920 р. побачила свiт книга
прози “Твори. Том 1”, у 1929 р.
Ї роман “Мiсто”. Залишив переклади творiв Франса, Бальзака, Дiдро, Мопассана.

Моральна еволюцiя Степана Радченка
(за романом В. Пiдмогильного “Мiсто”)
Вершиною творчого генiя Валер’яна Пiдмогильного став роман “Мiсто”, в якому вiн
роздумує над феноменом людського буття, над тими неймовiрними суперечностями, що
крають душу кожноï мислячоï особистостi, над самою природою iснування
iндивiда в оточеннi собi подiбних.
Для того, щоб довести читачам прiоритет найвищих цiлей та справжнiх iстин, автор
проводить свого героя Степана Радченка через ряд випробувань: через розчарування у
власних силах, через смерть близькоï людини Зоськи, через трагедiю Максима.
Поступово мета Степана “завоювати” мiсто, ставши в ньому “свiжою кров’ю села”,
змiнюється на розумiння, що вiн врештi-решт став перекотиполем, котре вiднесене
вiд одного берега i не пристало надiйно до iншого.
Занурюючись у свою душу, герой починає усвiдомлювати, що життя грається з ним,
воно позбавлене глибинного смислу, а це призводить до безглуздого iснування його
як Людини. Щоб бути гiдним цього iменi, Степан долає одну сходинку за другою на
шляху становлення гiдноï особистостi. Але спочатку вiн приходить до висновку,
що сучасна людина
Ї самотнiй перехожий, закинутий у цей свiт, i все, що у нього є,

Ї це безмежна свобода, яку вiн має спрямувати на творення гiдного життя або ж
гинути, не доторкнувшись до загальнолюдських святинь, як-то: любов, честь,
творчiсть.
Саме на цьому етапi моральноï еволюцiï у Радченка врештi вiдкриваються
очi на власне безглуздя iснування. Настає момент, коли його душа прагне надати
смислу життю, i герой знаходить спосiб реалiзувати себе у цьому свiтi. Ставлячи
етичнi норми гаслом свого вдосконалення та усього власного життя, вiн починає
творити, стає письменником, щоб написати повiсть про життя, яке є безмежною
свободою, цiленаправленою та осмисленою самою людиною. Повiсть, яка б повiдала про
пошук людини в людинi.
У своєму психологiчно-фiлософському ключi роман “Мiсто” порушує проблему
перспективи украïнськоï нацiï, узагальнивши ïï в епiграфi
з “Талмуду” до нього: “Шiсть прикмет має людина: трьома подiбна вона на тварину, а
трьома на янгола…” I тiльки споконвiчна боротьба людини за чистоту своєï
души робить ïï подiбною до янгола. Цю iстину вiдкриває нам В.
Пiдмогильний своïм завжди актуальним романом. i сум. У поезiï “Я стужився,
мила, за тобою” оживають пiсеннi символи й народнi образи:
Я стужився, мила, за тобою,
З туги обернувся мимохiть
В явора, що, палений журбою,
Сам-один мiж буками стоïть.
Лiричний герой назавжди збереже у своєму серцi образ коханоï. Про це сказав
автор у поезiï “Не раз менi здається”:
Але ти, моя дiвчинко, моя тиха любове,
Житимеш у моïх словах вiчно.
Д. Павличко любив свою матiр, свiй рiд, свою Украïну. Вiрш “Два кольори”

Ї гiдний пам’ятник Матерi
Ї був покладений на музику i став улюбленою пiснею багатьох. Їï провiдним
образом є вишита сорочка, що є нашим оберегом. Багатьма дорогами пройшов автор, та
повернувся додому зi згорточком старого полотна, на якому червоними та чорними
нитками вишите його життя.
Кохання у Д. Павличка завжди пов’язано з рiдною природою, а усе найпрекраснiше у
коханнi зiставляється з дорогими для серця картинами дитинства:
Впали роси на покоси,
Засвiтилися навколо.
Там дiвча ходило босе
Бiлу нiжку прокололо.
Менi дуже подобаються вiршi Д. Павличка, бо примушують замислитись, бо оспiвують
найпрекраснiше почуття
Ї любов. Я iз захопленням читаю щирi i неповторнi його рядки:
Любитиму! О, що б я не робив,
Любов моя вмиратиме зi мною.





Схожі твори: