Головна Головна -> Твори -> Громадянськi мотиви лiрики Дмитра Павличка

Громадянськi мотиви лiрики Дмитра Павличка



Дмитро Павличко вiдомий як поет, перекладач, кiносценарист, критик, громадський i
державний дiяч. Письменнику вдалося творчо засвоïти традицiï
класичноï украïнськоï лiтератури, використати фольклорнi образи i
мотиви, поєднати громадський пафос з фiлософськими роздумами про вiчнi цiнностi.
Д. В. Павличко є органiзатором Народного Руху i Демократичноï партiï
Украïни, а зараз вiн
Ї натхненник Украïнськоï Народноï Партiï (УНП). Поет радить
своïм однопартiйцям триматися в блоцi полiтичних сил, якi “працювали на
Майдан”. Адже саме єднiсть усiх сил народу, продемонстрована Помаранчевою
революцiєю,
Ї це, на його думку, “великий iсторичний крок до формування єдиноï
нацiï”.
Дуже страшно, щоб не повернулося все знову “на круги своя”, щоб не прийшли до
влади тi, хто запровадить тоталiтарний режим. Тому вiрш “Коли помер кривавий
Торквемада”, який був написаний у 1955 роцi з приводу смертi Сталiна, видається
дуже сучасним. Павличковi вдалося тодi розiбратися в складних перипетiях
пiслясталiнського перiоду, вiн бачив, що “здох тиран, але стоïть тюрма!”

Поет був тим “єретиком”, який поступово, крок за кроком, руйнував цю тюрму i
вiрив, що “зрусифiкований украïнець, навiть у десятому поколiннi, якщо не
згубив людськоï гiдностi, почуватиметься патрiотом землi, де похованi його
предки, де вiн народився i вирiс, де виховує своïх дiтей i своє безсмертя
вiдчуває в невмирущостi Украïни”.
I як би категорично Д. В. Павличко не ставився до тих, хто “зрiкся мови
рiдноï”, вiн сподiвається, що серед таких людей ростуть не “лише яничари i
манкурти”. Помаранчева революцiя, на думку письменника, довела, що “змоскалiзоване
украïнство” наших схiдних i пiвденних земель може виконати свою патрiотичну
мiсiю. Тепер варто було б нагадати тим, хто йшов разом з усiма в лавах
демократичного руху, що бути украïнцем
Ї це гордiсть. Знати свою мову
Ї це обов’язок. Мова для Павличка є найбiльшим скарбом, за ставленням людини до
рiдноï мови поет визначає ïï моральнiсть. Цiй проблемi присвятив
митець вiршi “Ти зрiкся мови рiдноï”, “О рiдне слово, хто без тебе я?..”,
“Мiж горами в долинах
Ї бiлi юрти…” Дмитро Павличко поважає той народ, який береже свою “прадiдну”
мову i вмiє ïï захищати не лише вiд чужинцiв, але й вiд зрадникiв.
Одержавши у спадок вiд предкiв рiдне слово, Д. В. Павличко втишає ним “спрагу
серця”, запалює свою душу. Звертаючись до мови, як до святинi, поет говорить:

Так не засни в запиленому томi,
В неткнутiй коленкоровiй трунi
Ї
Дзвени в моïм i правнуковiм домi!


Загрузка...



Схожі твори: