Головна Головна -> Твори -> Украïнський князь б’є чолом рiднiй Украïнi (Євген Маланюк)

Украïнський князь б’є чолом рiднiй Украïнi (Євген Маланюк)



Євген Маланюк (1897-1968) – один iз найобдарованiших i найiнтелектуальнiших митцiв
украïнськоï емiграцiï та новiтньоï вiтчизняноï лiтератури
в цiлому. Походив iз старого козацького роду, здобув непогану рiзнобiчну освiту. В
буремнi 10-тi був спочатку поручиком царськоï армiï, потiм – старшиною
армiï Украïнськоï нацiональноï Ради (УНР).
Пiсля упадку УНР 1920 з тисячами таких, як сам, подався на емiграцiю. У таборi для
iнтернованих заснував лiтературний журнал “Веселка”. В Чехословаччинi закiнчив
гiдротехнiчний вiддiл Украïнськоï господарськоï академiï.
Хвилi другоï свiтовоï вiйни занесли його аж до Америки. До самоï
смертi вiн прожив у Нью-Йорку, працюючи в iнженерному бюро.
Ставлення поета до Украïни було дуже складним i неоднозначним. Воно просякло
як художню, так i публiцистичну спадщину поета. Найглибшою теоретичною працею є
стаття “Малоросiйство”, опублiкована 1959 року у Нью-Йорку. Маланюк розглядає
“малоросiйство” як типове поняття, вiдносячи його не тiльки до украïнцiв:
“Згадаймо ще донедавна пам’ятний нам тип, наприклад, австрiйця, який, без
особливих перешкод, мiг бути одночасно чехом чи хорватом, поляком чи
русином-украïнцем”. З його точки зору “малоросiянин” – пересiчний тип
iмперськоï людини, позбавленоï своєï нацiональностi. Причому
проблема полягає не в систематичному знищеннi украïнськоï культури
Росiєю, а в “нацiональнiй капiтуляцiï”, визнаннi своєï вторинностi й
“неповноти” свого народу i культури.
В украïнськiй iсторiï “малоросiйство” проявляється у безвiллi,
хитливостi, нерiшучостi, небажаннi творити власну iсторiю. Саме в цьому Маланюк
бачить причину поразки Центральноï Ради в 1918 роцi.
У “малоросiян” вiдсутня iсторична пам’ять. Вони не хочуть прислуховуватися до
урокiв минулого. Та саме в нашiй iсторiï Маланюк знаходить луки цiєï
хвороби. “Малоросiйству” вiн протиставляє “мазепинство”: опертя, на прикладi
гетьмана Iвана Мазепи, на власнi сили, церкву, культуру. Найважливiшим етапом
подолання цiєï хвороби Украïною вiн вважає набуття державностi,
незалежностi нашого краю.
В Маланюковiй поезiï у ставленнi до Украïни тiсно переплелися любов i
ненависть. Ця тема розвивалася протягом трьох перiодiв. 1923 року вiн ще повен
надiй на революцiйне звiльнення своєï батькiвщини:
Несамовитим криком крови
Роздерлися твоï уста:
сурмиш у рупор пурпуровий,
Вагiтна бурями повстань!
/…/
З несамовитого Синаю
Ти – ураганом голосiв –
Гукаєш, кличеш, проклинаєш
В своïй розiп’ятiй красi.
(“Несамовитим криком крови”).
Проте укрiплення в Украïнi бiльшовицькоï влади викликає несподi-вану
реакцiю поета:
Лежиш, скривавлена i скута,
Мов лебiдь в лютiм полонi.
Яка ж страшна твоя покута!
Якi глухi, жорстокi днi!
Але вiд спiвчуття вiн переходить до гнiвних обвинувачень:
Нi, Ти не мати! Шал коханки
У чорнiм полум’ï коси,
В обличчi степовоï бранки
хмiль половецькоï краси.
Та Маланюк нарештi оговтується:
Прости, що я не син, не син Тобi ще,
Бо й Ти – не мати, бранка степова!
З твоïх степiв летять птахи зловiщi
А я творю зневажливi слова.
/”Псалми степу”/.
Так вiн, зазначаючи небажання украïнцiв боронити рiдну землю до останнього
подиху, визнає й свою вину, що й вiн не зробив всього, що залежало вiд нього, для
цiєï справи.
Така суперечливiсть гнiву i пристрасноï любовi проходить через всю поетову
творчiсть. Тiльки 1941 року вiн висловлює надiю на падiння бiльшовицькоï
державноï машини i звiльнення вiтчизни (“Ми повертаємося всп’ять” (1941)). У
повоєнний час тема Украïни перестає бути головною у його творах.

Привертає увагу те, що Маланюк, нестримний у своïй любовi й ненавистi, в той
же час пiддає глибокому аналiзовi стан украïнськоï державностi та
нацiональноï свiдомостi. Вiн постiйно звертався до iсторiï Украïни
в пошуках хибного повороту, який призвiв до наявного стану справ. Визнаючи
невичерпнiсть нашого духу (“Невичерпальнiсть”), вiн шукає помилки то в поразцi
Карла I у Полтавськiй битвi (“Полтава”), то в згасаннi впливу на слов’ян бiльш
цивiлiзованих i енергiйних варязьких племен (“Варязька весна”). Головний висновок
його екскурсiв у минуле в тому, що любов до вiтчизни проявляється не в солодких
пiснях пiд кобзу у вишневому садку, а в осмислених, конкретних дiях у вирi
сучасного життя.
Таким чином, Маланюк – поет глибокоï думки i вольовоï напруги. Вiн ворог
лiричноï розслабленостi. Поезiя, на його думку, повинна бути наповнена волею
до перемоги. Лиш така поезiя може формувати активну, дiлову людину. А нинiшня
Украïна саме таку людину i потребує.





Схожі твори: