Головна Головна -> Твори -> Шкільний твір на тему: Пісенна творчість сучасних українських поетів

Шкільний твір на тему: Пісенна творчість сучасних українських поетів



На традиціях Тараса Шевченка постала поезія “Задивляюсь у твої зіниці”. Вірш написано у формі монологу ліричного героя, зверненого до матеріУкраїни. У вирі буденної суєти, між тривогами і битвами за твоє життя, твої права, ліричний герой наче на хвилину зупинився, щоб звести подих, щоб подивитися в материні очі, побачити все, що приховане в них тільки для сина, набратися натхнення і сили для подальших битв, можливо, вирішальних. Бурхливе життя земної кулі постійно перериває тихий діалог сина-патріота і матері. Тому в поезії стільки звертань: Україно!, мамо горда і вродлива, нене. До тих, хто заважає розмові, інтонації рішучі, наказові: Хай мовчать Америки й Росії, коли я з тобою говорю!; Одійдіте, недруги лукаві! Друзі, зачекайте на путі! Починається поезія олюдненим портретом матері-землі. Та за цією красою – тяжкий життєвий досвід, сторінки рідної історії залежність.

  • Хай палають хмари бурякові,
  • Хай сичать образи – все одно
  • Я проллюся крапелькою крові
  • На твоє священне знамено.

Ця поезія складається з восьми строф, але донедавна друкували з них лише чотири. Третя строфа, в якій ідеться про щиру інтимну бесіду сина з матір’ю, про щастя бути наодинці з Батьківщиною, незалежною і суверенною, повернулась до твору лише недавно.

  • Ради тебе перли в душі сію,
  • Ради тебе мислю і творю –
  • Хай мовчать Америки й Росії,
  • Коли я з тобою говорю!

Патріотичними почуттями просякнута поезія Лебеді материнства . Вірш написаний від імені матері – у цьому філософська глибина авторового розуміння людського буття. Адже споконвічно”! мудрості має навчати дитину саме матір. Композиційно твір складається ніби з трьох частин. У першій частині розгортається чарівна казка щасливого дитинства. Добра, ніжна мати прагне все зробити для свого любого синочка, віддати йому весь цвіт своєї душі, оберегти від усіх лих життя – зла, небезпеки, хвороб. Друга частина – це фантазії матері про майбутню долю її сина у тривожному світі, його юність, хмільний час кохання, зустрічі, з яких одна мусить стати любов’ю. У третій частині роздуми матері про синове змужніння. Рожеві лебеді, що охороняють немовля, мусять разом з нею виховати з нього – чоловіка, людину громадянина. І тоді він неминуче стане перед вибором. Мати над усе бажає, щоб син був вільним у своєму виборі, щоб і друзів, і наречену, і брата по духу він вибрав не за чиєюсь вказівкою чи примусом, а з власної волі. Так само прагне ненька, щоб головні підвалини людського життя -матір і батьківщина, визначені природою і вихованням, ніколи не були заперечені, відкинуті, замінені.

Існують мова, пісня, духовність народу, він – непереможний. І тому перші іхні удари були спрямовані проти цих духовних святинь. Спалювалися книжки, плюндрувалися храми, заборонялася мова. Але все це, пережите Україною за віки, не зрівняти з тим, що відбувалося в 20 столітті: громадянська війна й голод 1933-го, масове знищення інтелігенції’ більшовиками й фашистський геноцид, переслідування інакодумців і загроза екологічної катастрофи. Історичним мотлохом, який своїм існуванням живить “коріння українського буржуазного націоналізму”, вважали в більшовицькій столиці собори, рушники, писанки, вишиті сорочки, мову, обряди й вірування народу. 1 з 30-х років почалося ‘їхнє методичне знищення. Так, лише за десять “хрущовських” років у всьому Радянському Союзі було закрито 10 тисяч церков.

Голоси тих, хто серед кривавого торжища осмілювався протестувати, тонули у славослов’ї вождям і навічно змовкали серед безконечних північних просторів імперії. Здавалося, дух нашого народу зломлений у жорстокій боротьбі. І раптом, серед мертвотної тиші брежнєвського “благоденствія”, несподівано, як набат, пролунав на всю Україну голос Олеся Гончара. У своєму романі “Собор (1968 р.) письменник порушив болючі проблеми збереження природи, історичних святинь, культурної спадщини народу. Твір Олеся Гончара став своєрідною відгіовіддю на питання “Що є мірилом духовності народу й людини?”; “Як зберегти духовне багатство нації?”; “Які традиції і святині допомагають їй не втратити свого обличчя, вистояти серед руйнацій і потрясінь?” Болісно розмірковуючи над цими проблемами, письменник звернув свій погляд на старовинні собори, що з давніх-давен височать на нашій землі. Це не просто чудові архітектурні споруди, – переконаний Олесь Гончар, – а справжні твердині людського духу. На жаль, ми тільки зараз відкриваємо для себе істини, що були добре відомі нашим далеким пращурам. На найвищих точках нашої землі будували вони храми, що уособлювали найвищу духовну цінність нації, що були одночасно і голосом предків, і заповітом “нащадкам, які не мають права зректися і запродатися чужим богам” (Є. Сверстюк). Кожне нове покоління повинно почути цей голос, виконати цей заповіт. Воно має передати естафету, вибудувати свій найвищий Собор – у цьому його велика дума, велике покликання.

Коли ж люди не усвідомлювали свого морального обов’язку, коли головними для них ставали цінності матеріальні, вони втрачали свою духовність і деградували, не залишивши ніякого сліду в пам’яті наступних поколінь. Як слушно зауважує Є. Сверстюк, “хіба згадують когось за те, що добре їв, одягався, заради цього працював – і прагнув ще краще?”.

Віра в Бога, у вищі цінності робила людей кращими, одухотворенішими. Завдяки цій вірі вони вміли терпіти горе і нестатки, училися жертвувати матеріальним благополуччям заради високих ідеалів, рятували свої душі від морального спустошення і розтління. Відрікшись від Бога, від божественного, зруйнувавши собори або перетворивши їх на складські приміщення, ми зруйнували і власні душі. Адже їм, нашим душам, не сало потрібне й м’ясо, а любов, доброта, милосердя, тобто все, що робить людину кращою, піднімає над мізерним і буденним у вищі сфери духу. Що залишилося б для нас від героїзму предків, коли б вони не склали пісні, не спорудили храму? Читаючи роман Гончара, замислюєшся: “Звідки ж беруться такі люди, як Володька Лобода, коли і чому вони із звичайних людей перетворюються на кар’єристів, бюрократів, “батькопродавців”?” Відповідь ясна: це плоди жахливої тоталітарної системи. Мабуть, не один бюрократ впізнав себе в цьому образі, що став негативним символом епохи.

Важко назвати ім’я сучасного українського поета, який би не писав текстів до пісень. Багато віршів покладено на музику і в Дмитра Павличка. Особливо плідним є співробітництво поета з композитором Олександром Бішашем. Завдяки їхній співдружності народились пісні: Впали роси на покоси , Лелеченьки (з кінофільму “Сон”), “Пісня про Україну”, “Явір і яворина  Я стужився, мила, за тобою”), “Дзвенить у зорях небо чисте”, “Розплелись, розсипались, розпались. Надзвичайної популярності зажила пісня «Лелеченьки» . Вона була створена до кінофільму “Сон”, над яким працював Д. Павличко на кіностудії ім. О. Довженка. У кінофільмі ця пісня пов’язана з добою Т. Шевченка – кріпаччиною. І все ж “Лелеченьки” вийшли далеко за межі означуваної фільмом доби і, як “Журавлі” Б. Лепкого, ця пісня стала узагальненим вираженням емігрантської туги за рідним краєм, з яким бодай у смерті мріє поєднатися кожен вигнанець:

  • Ніч накрила очі Мені молодому,
  • Несіть мене, лелеченьки, Мертвого додому.

Використані в тексті народнопоетичні засоби (ніч, що символізує смерть, пестливі слова – лелеченьки, крилонька, крилята), лаконічне зображення перельоту лелек – вирію, що сам по собі викликає ряд асоціацій, та замріяно-тужлива мелодія – все це сприяло неабиякій популярності пісні.

  • З далекого краю Лелеки летіли,
  • Та в одного лелеченьки
  • Крилоньки зомліли.
  • Висушила силу
  • Чужина проклята,
  • Візьміть мене, лелеченьки,
  • На свої крилята.
  • Ніч накрила очі
  • Мені молодому,
  • Несіть мене, лелеченьки,
  • Мертвого додому.

 


Загрузка...



Схожі твори: