Головна Головна -> Твори -> Показ любовi до Украïни в романi Пантелеймона Кулiша “Чорна рада”

Показ любовi до Украïни в романi Пантелеймона Кулiша “Чорна рада”



Роман Пантелеймона Кулiша “Чорна рада” посiдає в украïнськiй лiтературi
особливе мiсце, як перший украïнський iсторичний роман. Його основою були
реальнi подiï, що сталися пiсля Переяславськоï ради 1654 р. через
загострення боротьби за гетьманування пiсля смертi Богдана Хмельницького.

Сам П. Кулiш був не лише видатним письменником, iсториком, етнографом мовознавцем
та культурним дiячем – тема iсторичного минулого Украïни хвилювала його
особисто, як людину не байдужу до долi власного народу, що на прикладах минулого
шукала вiдповiдi на питання своєï сучасностi i дiлилася ними з читачами.
“Гарячий Панько” (так письменник сам себе називав), палко любив свою Батькiвщи ну,
i не дивно, що ця любов проходить крiзь увесь роман та стає невiд’ємною частиною
характеристик образiв лицарiв-козакiв.
“Як треба рятувати Украïну, байдуже менi i лiта i рани”, – каже паволоцький
полковник Шрам. До речi, його вустами та вустами Якима Сомка автор нерiдко
висловлює власнi думки. Державницькi погляди вiдстоює наказний гетьман Сомко, який
має власну думку i щодо внутрiшнього устрою Украïни (“Нехай i мiщанин, i
посполитий, i козак стоïть за своє право; тодi буде на Вкраïнi i правда
i сила”), i щодо ïï мiсця у стосунках з iншими народами. Хоча вiн
зорiєнтований на союз iз Москвою проти Польщi, але лише на умовах Гадяцьких
пунктiв, якi гарантували Украïнi майже цiлковиту незалежнiсть: “Не дурень був
Виговський, що написав ïх, тiльки дурень, що з’якшався з ляхами”. Без цього:
“Що менi тiï князi та бояре? Що се вони надумали – шматовати Украïну?
Наше право козацьке, нiхто мiждо нас не втручайся!”. Iдея нацiонального єднання,
на його думку, є запорукою нездоланостi украïнського народу.

Загалом, усе що робить Сомко, вiн робить заради iнтересiв Украïни. Особистi
iнтереси, кохання, будь що iнше, крiм любовi до Украïни, для Якима нiчого не
вартi. Iнших людей вiн також, як i Шрам, оцiнює за критерiєм вiдданостi своєму
народовi та Батькiвщинi.
Та саме останнє беззаперечно ототожнювати з поглядами самого письменника вже не
варто. П. Кулiш був не лише вищим за подiбне спрощення – вiн неодноразово
застерiгав проти нього, у тому числi й на сторiнках “Чорноï ради”. Так,
iдеальний герой з його точки зору обов’язково мав бути патрiотом Украïни, але
не кожен патрiот автоматично ставав iдеальним героєм.
Украïну люблять Сомко i Шрам. Украïну любить Черевань: хоча за звичайних
обставин вiн дбає бiльше про свiй особистий добробут, проте у скрутнi часи готовий
знову повернутись до боротьби, та довести що вiн “не Барабаш”. Але Украïну
так само щиро люблять i запорожцi, що пiдтримують на “чорнiй радi” Брюховецького.
Вони також готовi вiддати життя в iм’я цiєï любовi до Батькiвщини, та замiсть
цього здiйснюють власними руками пiдступнi задуми Iванця. Серед них – такi
неоднозначнi постатi, що загалом викликають симпатiю, як Кирило Тур i старий
Пугач. То в чому ж справа?
П. Кулiш, на вiдмiну вiд бiльшостi своïх сучасникiв, вважав носiєм традицiй
не запорожцiв, а городове козацтво – першi на його думку стали “пропащою силою”:
на вiдмiну вiд часiв протистояння з поляками, що принесло ïм славу, пiзнiше
там зiбралися “гольтяпаки”, у них “що ватажок, то й гетьман”, “да вже без юродства
в ïх не буває”. Вони вiдважнi й гоноровi – але саме стихiйна анархiчнiсть
запорожцiв, ïхнє небажання визнавати над собою будь-яку сталу владу i не дали
втримати Украïнi виборену Хмельницьким державнiсть. Вони готовi йти на ризик,
навiть на самопожертву в iм’я Украïни, та лиха буде бiльше нiж користi
“…коли не стало нi розуму, нi правди на Вкраïнi”.
Саме любов до Украïни i побоювання за ïï подальшу долю примуси ли
письменника застерiгати, що не слiд оспiвувати це почуття, коли воно не
пiдкрiплене розумом, культурою. У романi “Чорна рада” ця iдея доводиться бiльше
через сюжет, у “Хуторнiй поезiï” ïï передано вiдкритим текстом.

“Може, се тiлько на науку мировi i пустив господь Украïну в руки харцизякам,
– говорить вже ув’язнений Яким Сомко, що мав час осмислити причини свого програшу,
– Не можна, мабуть, iнше, як тiлько горем да бiдою, довести людей до розуму”.

Дорого дiсталася ця наука Сомковi. Ще дорожче – украïнськiй землi, яку на
багато десятилiть облягла страшна Руïна.
Усвiдомивши свою помилку, Тур i Пугач поривають з Брюховець ким, розчаровуються
iншi простi козаки, мiщане, селяне, усi, хто повiрив був у порожнi обiцянки,
правда виходить назовнi – та запiзно, слiд було ранiше думати: лихо вже скоєне…

Дуже важливо любити рiдну землю. Але тiльки любов пiдкрiплена культурою здатна
вибороти ïй добробут. Важливо мати розум – але якщо за ним стоять лише
егоïзм i ницiсть, рано чи пiзно така людина викличе зневагу й ненависть i теж
програє. Розумник Брюховецький виявився зданим перемогти Сомка – але “послi й
прийняв слушну кару од гетьмана Дорошенка: пропав пiд киями собачою смертю”.

Вихiд – у поєднаннi розуму та любовi до Батькiвщини. До такого висновку
ненав’язливо пiдводить П. Кулiш, який усе життя прагнув вивести рiдний народ i
украïнську лiтературу на дорогу свiтового культурного розвитку. Iдея ця
залишається актуальною й досi.





Схожі твори: