Головна Головна -> Твори -> Твір: Реалізм і народність художньої прози Б. Грінченка

Твір: Реалізм і народність художньої прози Б. Грінченка



Твір за повістями «Серед темної ночі» і «Під тихими вербами». Дикою, темною силою віє від селянського життя. Здавалося б, що може бути краще: біленькі хати, вишневі садочки, земля. Але у цих біленьких хатах відбувається трагедія за трагедією, які гублять родини. А найстрашніше, що неможливо знайти виходу із цього становища. Жахлива, але реальна правда життя народу, яку не можна сховати за вишневими садочками. Тому так страждає разом зі своїми героями автор дилогії про село Борис Грінченко. Яким може бути світ? Світлим, сповненим надії на краще майбутнє. А може видаватися, що це «тісний світ неволі й темряви, звірячої боротьби за шматок хліба, за право жити». Мені здається, що саме в такому світі й живуть герої Грінченка. Заг-ребущість і цинізм стали визначальними рисами вдачі Дениса Сиваша – одного з трьох братів, які є головними героями дилогії. Він відділився від батька, поставив нову хату, взяв в оренду чужі ниви, обдуривши громаду, скупив «пересельські наділи». Одначе майже в кожному українському селі були такі Дениси, які мали невсипуще око і загребущі руки. Вони, здається мені, ні у кого не викликали поваги, хіба що у таких, як самі. Тому і малює письменник їх з такою зневагою, з таким глибоким сарказмом. У цих новоспечених «хазяїнів», глитаїв на обличчях виділялися тільки «ямки червоних пащ-ротів з жовтими великими зубами, вискаленими з-під щетинястих усів». Чудові портрети! Здається, що не люди сидять, а якісь потвори.

Ще однією «потворою», «пропащою силою» виступає в творі Роман Сиваш. Дуже реалістично, на мій погляд, змальовує автор долю злодіїв. Роман не сам по собі став на шлях грабунків. Солдатчина і служба в місті скалічили його душу. А скільки було таких Романів, які не могли знайти свого шляху у житті! Служба відривала їх від рідної землі, вони бачили легкий хліб і не хотіли більше повертатися туди, де потрібно було тяжко працювати.  Після міського життя вони більше не вважали себе «рештою мужвою», говорили суржиком, знівеченою мовою, хотіли втертися до панівної верхівки. Але туди не кожний може влізти. Тоді з’являлася злість, яка переростала у крадіжки, пияцтво, бійки.

Відбувалося розшарування села. І письменник це зображує саме на прикладі родини Сивашів, причому зображує дуже правдиво, не минаючи гострих кутів. А їх було ой як багато! Бо це вже не те село, яке зігнулося від панщини і тремтіло від кожного погляду пана. Це не те село, де бідному селянину навіть мріяти не можна було про багатство і про клаптик власної землі. А в дилогії Грінченка ми бачимо Пилипа Сиваша не бідним, хоч він і простий селянин. Син же його Денис навіть є одним з найба-гатших людей на селі, до нього не соромляться заходити «поважні» особи, шановані «хазяїни».

Але не тільки глитаї та розбійники привертають увагу читача повістей. Якщо ми прослідкуємо за історією, то побачимо, що майже в кожному селі були такі правдошукачі, безхитрісні та чесні, як Зінько Сиваш. Зінькові та, мабуть, і самому авторові було дивно, що «люди самі такий лад проміж себе завели», коли одним добре ведеться, а іншим «ніяк не можна жити». Зінько розпочав відкриту боротьбу проти багачів, які вирішили захопити громадську землю нечесним шляхом. Вони навіть намагаються залучити Зінька до своєї «кумпанії». А коли той відмовляється, його звинувачують у вбивстві і відправляють до в’язниці. Зінько ж думає: «Де ж та правда, коли можна карати чоловіка ні за що? Нащо ж тоді весь цей лад на світі, весь цей порядок, коли через його можна карати, мордувати невинних?..» Так, і лад, і порядок служили тільки багатіям, а бідне селянство, як і раніше, повинно було тягнути на собі ярмо беззахисності, приниження та зневаги. Ніхто не хотів допомогти народові, а той, хто хотів, хто допомагав, відвідав в’язниці. Зінько – свідома людина, яка і інших намагається повести за собою. Але ж були і такі, як Панас Момот, що вбив свого рідного брата за землю: «Та тепер кожен за землю і руками, й ногами, й зубами держиться!» Смуток бере від того, що для цієї людини власність стає важливішою, ніж власний брат, вартою того, що людина може іншу позбавити життя.

Грінченко дуже реалістично, на мій погляд, зображує всі верстви селянства. Є тут і натовп, для якого головнішими є два відра горілки, поставлені Денисом. «П’яніючи, галасуючи, точачись і лаючись, вона (громада) забувала про те, що сама себе віддавала в попихачі кожному, хто хотів нею попихати…» – болісно пише автор. Важко в нього на душі, бо він співчуває народові, бажає йому щастя. Дійсно, Б. Грінченко – народний письменник. Але правда, врешті-решт, переможе. В це вірить автор, в це вірить приятель Зінька Карпо. Саме Карпо запевняє помираючого Зінька, що його присяга «за правду стояти» стане клятвою всього товариства, що «своїм» вони не поступляться «ні в вік». А значить, «скоро зійде» сонце свободи й щастя…

Неможливо залишитися спокійним, читаючи дилогію Б. Грінченка: скільки там неправди, болю, знущань з народу. А найжахливіше те, що все це справді було, що все це реальність. Ми з вами побачили, як реалістично змалював Борис Грінченко селянське життя.

 


Загрузка...



Схожі твори: