Головна Головна -> Твори -> Проблема розквіту та знищення таланту (за повістю С. Васильченка «Талант»)

Проблема розквіту та знищення таланту (за повістю С. Васильченка «Талант»)



Степан Васильченко з дитинства мріяв стати вчителем. Закінчив Коростишівську вчительську семінарію – і втілив свою заповітну мрію в життя. Тому на власні очі бачив пристосуванців, які пропагують буржуазно-поміщицьке життя. Степан Васильченко називав себе сільським інтелігентом-пролетарем, народним учителем. На тверде переконання письменника, вчитель, незважаючи на своє трагічне становище, має боротися за себе, бути сильним і незалежним. Такою й постає перед нами головна героїня повісті «Талант». На шляху молодої дівчини до освіти стає її власний талант, її потяг до мистецтва. С. Васильченко не показує її освітянської діяльності, а відразу переходить до трагічної історії розквіту та знищення таланту Тетяни несприятливими умовами тогочасної дійсності.

Характер учительки Тетяни складний. Спершу вона здається лише легковажною особою, яка приймає «любощі» регента церковного хору та писарів. Але що далі розгортаються події, то яскравіше розкривається ця мужня, сильна і талановита особистість. Гра в народному театрі, участь у церковному хорі, звичка «грати» в житті – все це характеризує обдарування Тетяни. «На диво сильний, чарівного тембру голос», здатність «загадатись» так, що при цьому «не можна було від неї одірвати очей».

Враження про талановитість героїні посилюється від епізоду до епізоду. Для героя-оповідача, який веде розповідь у творі, вона – ідеал, Божий дар. Але цей апогей слави не може рости далі, як відомо, на зміну прекрасному прийде трагічне. Для Тетяни починаються випробування. Так, після розмови-попередження з учителями, вона зізнається: «Дано мені малісіньку іскорку святую… І освітила вона моє життя бідне, щастям нагріла моє серце… Та хай же погасне краще іскра в мені свята… коли оддам її в наругу, чи в болото втопчу». Ці слова звучать як заспів до долі Тетяни, яка таки повстала проти мороку, підступності та прямого паскудства отця Василія. Хоч і сильна, але тендітна, ранима душа повстала проти святенницького лицемірства. «Здалося, скрізь із ветхих церковних стін посипався порох. Кам’яні лики святих злякано одлетіли кудись далеко…, слухаючи цю живу, невтриману, з грішного світу скорботу, що вперше закричала тут поміж мертвими стінами». Це був голос Тетяни, яка пережила смерть кохання та першу спробу самогубства. Він, мов грім, вдарив усіх, хто був присутній у церкві. Це – крик-передчуття, крик-пересторога. Від долі – не втечеш!

Трагедія Тетяни – це трагедія народу, що мовчить! Оживити героїню вже не вдалося нікому. її очі «нудьгують», обличчя посміхається «блідою осмішкою», їй «світ спротивився», коли вона дізналася про зраду панича. На жаль, Тетяна не розгадала цього студента. Героїня кінчає життя самогубством. С. Васильчен-ко трагізм фінальної сцени підкреслює пейзажними деталями: «Гаснуть на стіні тихо-райдужні одсвіти огняних хмар. Темніє небо, смутно тьмариться сад, що осінні малярі його золотили та малювали…» Деталі пейзажу набувають рис «олюднення», стають болючішими й символічними: «І зашуміло під вікнам-и море сухого листя… Море плачу, море сліз…» Добро й краса потрібні сучасному світові, тому творчість С. Васильченка й досі хвилює молодого читача. Бо поки живе добро, порядність, доти житимуть люди у цьому світі.

 





Схожі твори: