Головна Головна -> Твори -> Пишемо твір: «З журбою радість обнялась…» за творчістю Олександра Олеся

Пишемо твір: «З журбою радість обнялась…» за творчістю Олександра Олеся



Пригадаймо, як радіє сонце навесні, як прокидаються квіти зі сну, як «дихають тихо акації ніжні», як «сміються, плачуть солов’ї», – і розкривається перед нами чудовий світ, що його любовно вимальовує Олександр Олесь у своїй збірці «З журбою радість обнялась». Та й не тільки в збірці, бо все його життя – це безжальна журба, яка чорною хмарою нависла над ним у довгих поневіряннях на чужині, даруючи зрідка ясні години щастя. В обіймах з радістю журба. Одна летить, друга спиня… І йде між ними боротьба, І дужчий хто – не знаю я… Це справжнє диво, як у збірці переплітаються кохання та зрада: так чари ночі, коли «уся земля тремтить» в її «палких обіймах», змінуюються радістю сонячного дня. Не можна не здивуватися, як автор зумів змалювати стільки відтінків почуттів, стільки переливів барв, стільки чудодійного світу та тепла і стільки… чорної розпуки та відчаю. Ну як не запам’ятати рядки з віршу «Літньої ночі»:

  • Дихають тихо акацїі ніжні,
  • Злегка колишуться в сутіні срібній,
  • Дивляться мовчки на місяць, на зорі,
  • Дивляться в світ, ним, ясним зачаровані…
  • Від журби до радості один крок

Це білий вірш, але яка мелодійність, яке почуття ритму!  Я так і бачу ці акації, які замріялися, задивилися у безкрайнє небо, де чарівними квітками сяють зорі. Я так і чую тихесеньке дихання казкових дерев, що, здається, своїми ніжними гілками торкаються найглибших струн мого серця. Перша частина вірша – це гімн живій природі, але в другій з’являються мотиви відчаю, розгубленості і журби:

  • Чом я, скажіть, не акація ніжна…
  • Чом я не можу забутись остільки,
  • Щоб лише міг я дивитись і дихати?

 Поряд йдуть радість та журба, дихають одним повітрям, роздивляються однаково навколо себе і несуть із собою то щастя, то горе, то веселий блиск очей, то сумні думки ліричного героя: «В тих же сльозах і стражданнях невтішних журно дзвенітиме пісня моя». Не можна не розхвилюватися, прочитавши чарівну поезію О. Олеся «Айстри». Недарма композитор М. Лисенко поклав її на музику, почувши її мелодійний ритм і ніжний ліризм. Прислухаємося до чарівності звучання кожного із слів:

  • Опівночі айстри в саду розцвіли…
  • Умились росою, вінки одягли,
  • І стали рожевогоранку чекать,
  • І врадугу барвів життя убирать…

Не дочекалися айстри чудового ранку, не здійснилася їхня мрія, і «жити дарма», бо навколо – тюрма. Померли айстри, а в цей час «засяяло сонце над трупами їх». Дуже сумний кінець, але О. Олесь доводить цим віршем, що не треба передчасно впадати у відчай, хоч би які погані сюрпризи не приносила доля. Треба вірити в краще, треба його чекати!

  • Ах, скільки струн в душі дзвенить.
  • Ах, скільки срібних мрій літає.
  • В які слова людські їх влить?!
  • Ні, слів людських для них немає…
  • Вони ж так прагнуть в слові жить…
  • («Ах, скільки струп в душі дзвенить.»)

Піднесеність цього вірша підвищує настрій, навіває думки про невичерпність мрій, сподівань та надій людини, коли вона закохана, коли уся «в огні горить». Але слідом за коханням приходить самотність. Це тужливе почуття несе сум та відчай, наприклад, як у вірші «Душа моя – пустка холодна й німа»… Душа моя – пустка холодна й німа… Нічого в тій пустці самотній нема: То вітер розвіяв, то хвилі зірвали, То, граючись, діти малі розібрали. Багато задумливих, журливих та безнадійних поезій у Олеся, за якими прослідковується тяжке, невеселе життя поета з болем та смутком. Та цей біль не тільки від самотності, а ще й від «жалю по рідній стороні»:

  • Душа розірвана, як рана…
  • Бальзам далеко так, як сонце,
  • А сонце, сонце, як і щастя,
  • Там, там, лише в краю коханім.

 З пекучою печаллю знову й знову згадує поет про рідну землю, бо вона для нього – ніжна мати. Але Україна без рідної мови – це німа Україна. Як же гірко цьому вірному синові знати, що його ніжно кохана матінка німа! Тому Олесь закликає берегти мову, не давати на поталу ворогам, щоб «чужі корови» не змогли вільно ходити по ланах і «вертіти язиком», щоб цвіла мова, «як квітка, на рідній ниві». Олександр Олесь навічно покинув Україну. Але повернулися його вірші, бо вся його творчість була осяяна чистою синівською любов’ю до рідної землі. Він не вмер. Він живе в серцях багатьох людей і ніби говорить усьому людству:

  • Від журби до радості один, крок
  • На мент єдиний залиши
  • Свій сум, думки і горе – струмінь власної душі
  • Улий в шумляче море.

 Тому я знаю, що треба жити, треба вірити в краще майбутнє, треба радіти новому дню, хоч завжди буде таке, що «з журбою радість обнялась»… Ми з вами згадали ще одного автора, ім’я якого повернулося до нас через багато років. Олександр Олесь любив Україну і більшу частину своїх поезій присвятив саме їй – рідній і недосяжній.

 

 





Схожі твори: