Головна Головна -> Твори -> Людська доля та любов до рідної землі у творчості А. Малишка

Людська доля та любов до рідної землі у творчості А. Малишка



Творчість Андрія Малишка – одна з найяскравіших сторінок у літературному літописі нашої Вітчизни. Він – поет глибоко народний, його голос – це голос українського народу, голос життя, і тут Малишко – один із справжніх спадкоємців великого Кобзаря. Палку і ніжну любов до Батьківщини, щастя вільної праці, творчості, глибоку повагу до трудівника, тонке розуміння душевної краси і краси природи, відчуття трагічного і героїчного у житті – все це поет відображав у своїх яскравих самобутніх творах. Поезія А. Малишка глибоко розкривала духовний світ сучасника, складні життєві суперечності доби. Багато віршів присвячено зображенню людської долі та любові до рідної землі. Патріотизм поета живий, «від серця». Це глибоке почуття відбивається на всіх думках, спостереженнях поета, накладає відбиток на всі його вчинки, стосунки з людьми. У своєму «Заповіті» А. Малишко пише про Батьківщину, уявляючи її в майбутньому: «Стоїш ти, як веселка після дощу, висока та барвиста, як дівчина струнка і привітна в яблуневому саду… як мати, що чекає на своїх синів». Які оптимістичні мрії, які мелодійні слова добирає поет, щоб висловити свою любов до рідної землі! Здається, що говорить весь нанарод устами А. Малишка: «Я схиляю голову перед тобою, бо бачу невимовну красу твою, чую мелодії невідомих пісень, яких ми не знали, але хотіли створити, чую казки твої, про які ми тільки мріяли в криваві і жорстокі дні».

А скільки любові до рідної землі, до матері відчувається у вірші, що вже став піснею, яку, здається, знає кожна людина. Це – «Пісня про рушник». Стискується щось у грудях, лише ми чуємо знайомі слова:

Рідна мати моя, ти ночей не доспала І водила мене у поля край села – ‘Ця пісня про рідну матір. Рідна мати є невід’ємною частиною Батьківщини з її «зеленими лугами», «солов’їними гаями», з «тихим шелестом трав», з «щебетанням дібров». І дають дві матінки, дві рідні матінки, «на щастя, на долю» вишиваний рушник, щоб нагадував він про рідну землю, де чекає поета засмучена довгою розлукою старенька мати. Цей рушник і є символом долі, щасливої долі, і читає його поет, як книгу. Здається, що проходять перед його очима роки, прожиті ним разом з матінкою, згадуються «і дитинство, й розлука, і вірна любов». Підтримують поета завжди «незрадлива материнська ласкава усмішка» і «засмучені очі хороші твої». Вони ніби промовляють з вишиваного рушника, застерігаючи, щоб ніколи не зрадив він своєї Батьківщини, був вірним сином народу і рідної матері, щоб стелилася його доля, як цей рушник, не було в ній страждань, болю, злості. Цього бажає для своєї дитини кожна мати.

Кожна мати бажає бути своїй дитині такою, як Прометей з одноіменної поеми, бути вірним сином своєї Вітчизни, свого народу. Солдат долає смерть людським серцем, інакше кажучи, людяністю, і автор дозволяє собі вдатися до ліричного відступу, що замінює висновок: «Ще є в людей такі серця!» Є такі серця, які заради життя інших людей, заради щастя Батьківщини йдуть на смерть. Юнак Прометей не загинув. Він живе в душі хлопчика, що взяв із собою в далеку дорогу життя жар його серця. Він вічно живий з простягнутим людям серцем у «тривожнім віці на краю». Його взяв у свою душу поет, говорячи про нього як про сина, брата, бойового побратима:

  • мій русявий Прометею,
  • Загублений в ночах війни.

Так художньо реалізується і утверджується ідея безсмертя. Безсмертний той, хто віддав своє життя в ім’я людського щастя, в ім’я своєї Батьківщини, у кому зливаються людська доля і доля рідної землі. Згадаємо і чудову поему А. Малишка «Це було на світанку». її героїня – Докія Петрівна – ланкова колгоспу. Етапи життя ліричної героїні – це етапи життя народного. Це шлях народу до звершень, здобутих у війнах, труді, боротьбі за кращу долю. Прекрасна її доля, бо назавжди з’єдналася вона з долею народною. Любить Докія Петрівна свою рідну землю:

  • Я із тебе зросла, а за тебе міцніша.
  • нема мені краю, як ниві врожаю,
  • Ти лежала горбата, нужденна, безсила,
  • Я ж руками своїми звела тебе, знаю,
  • Вмила потом і колосом заколосила,
  • Обігріла від серця, як сонцем весіннім,
  • Налила тобі соку в замлоєні груди.

Відповідь на поклик землі, яку вклав поет в уста своєї героїні, утверджує могутність і безсмертя людської праці. А праця – це доля людини. Докія Петрівна помирає на світанку, який немовби символізує безсмертя людського життя, безсмертя тих, хто повністю віддає себе служінню Батьківщині в ім’я щастя на землі. Безсмертне слово поета-патріота, вдумливого літо-писця-епіка своєї доби про людську долю та любов до рідної землі стало набутком нашої української культури. Теми, що хвилювали й хвилюють наш народ, стали провідними у творчості видатного поета Андрія Малишка. І здається, що й зараз та й вічно стелитиме він, «наче долю», свій вишиваний рушник, що став символом людської долі та любові до рідної землі.

 


Загрузка...



Схожі твори: