Головна Головна -> Твори -> Коран як пам’ятка класичної арабської літератури. Частина друга

Коран як пам’ятка класичної арабської літератури. Частина друга



Іноді до п’яти «Стовпів ісламу» додають джихад – повну віддачу мусульманином своїх сил, можливостей часу і, якщо треба, життя для торжества ісламу У більшості випадків європейці трактують це слові дуже вузько, лише як священну війну проти невірних. Починаючи з IX-X століть поняття «джихад наповнюється новим змістом: утверджується уявленню про вищу форму джихада – духовну, тобто внутрішню самовдосконалення на шляху до Бога. У зв’язку з цим визнається чотири типи джихаду – джихад меча джихад серця, джихад язика і джихад руки. В сучасно му ісламі підкреслюється оборонний характер джихаде і надається перевага мирним засобам поширення утвердження віри. Таким чином, це поняття Не зводиться лише до священної війни проти невірних воно значно ширше і саме в такому широкому значенк вживається нині у мусульманському світі, Іслам є й дуже широкою та розгалуженою системо соціального регулювання. Майже всі сторони життя мусульман вважаються релігійно значущими. У ранньому віці хлопчики проходять обряд обрізан ня, який засвідчує ЇХ релігійну приналежність. Своїм коренями він сягає ритуалу ініціації древніх.

Одним із найважливіших сімейних обрядів є весіллг Шлюб укладається в присутності духовних осіб найчастіше супроводжується читанням четвертої сур Корану, в якій викладено основні права і обов’язк жінки в сім’ї та суспільстві. Іслам дозволяє ЧОЛОВІКОЕ мати до чотирьох дружин, якщо він в змозі їх добр-утримувати. Але в наш час чоловіки практично ци: правом користуються дуже рідко, а в деяких мусуль манських країнах воно обмежене або й зовсі’ заборонене.

Похоронний обряд також супроводжується чи танням окремих сур Корану. Померлого ховают. переважно в день смерті. Тіло кладуть у могилу бе труни, загорнутим у саван, головою в напрямку Меккі Згідно з Кораном всі померлі в День суду воскреснуть щоб стати перед Аллахом і відповісти за свої вчинки наміри.

Окрім сімейних, у мусульман існує ряд загалі ноісламських свят. Найголовніше з них – свято жер товних тварин (араб. ід. аль-адха; тюрк, курбаь байрам), яке починається 11)-го числа місяця зу-ль хіджжа і триває 3-4 дні. Цього дня мусульмани ріжут. овець і ягнят на згадку про те, як Ібрахім був готови принести в жертву Аллаху свого сина Ісмаіла (згідн з біблійною легендою-Ісаака). У ритуал входятг спеціальні молитви, відвідування могил предків, візит до друзів, оновлення одягу. 27 числа місяця раджаб (сьомого місяця мусульманського року) святкують раджаб байрам. Це свято великого Вознесіння Мохаммеда. Легенда розповідає, ЩО В НІЧ перед цим пророк на дивовижному коні-кентаврі Бураку вознісся на небо. Під час цієї подорожі Мохаммедда на міфічному крилатому коні він відвідав Єрусалим, зустрівся із своїми попередниками – Авраамом, Мойсеєм і Ісусом, а потім вознісся до небесного престолу Аллаха.

Згідно з мусульманською доктриною люди, які не визнають ісламу, є «невірними», але серед них іудеї і християни виділяються як «ахль-аль-кітаб», тобто «люди Писання». Згідно з Кораном, вони вірять у того ж Бога, що і мусульмани. Цей Бог і їм посилав своїх посланців- Мойсея (араб. Мусу), Ісуса (араб. Ісу), які несли людям Боже слово. Але ті забули все, чому їх вчили. Через це Аллах і направив до людей Мохаммеда, свого останнього пророка з Божим словом – Кораном. Це була нібито остання спроба направити людей на праведний шлях, останнє попередження, після якого повинен наступити кінець світу – Судний день, коли всім буде віддано за заслугами.

Учням також необхідно дати хоча б загальні уявлення про те, на якій території, за яких умоз і в якому середовищі виник іслам. При цьому бажано використати міжпредметні зв’язки, зокрема, знання учнів із всесвітньої історії.

Іслам виник серед арабів, що з незапам’ятних часів заселяли великий Аравійський півострів. .Пізніша традиція, зафіксована в Корані, виходить з того, що легендарний пращур арабів Ібрахім (біблійний Ав-раам) був прабатьком не лише іудеїв, але й арабів: обидва народи походять відповідно від його синів Ісхака (біблійного Ісаака) та Ісмаїла, який і вважається предком арабів.

Араби-кочівники віками і тисячоліттями зберігали майже без змін племінний уклад. Племена поділялись на клани (роди). Очолювала клан, звичайно, найавторитетніша людина племені – шейх. Але найважливіші питання вирішувались ним спільно зі старійшинами. «Повноправний член племені,- пишуть Віра Панова і Юрій Вахтін,- був повністю вільний у тому значенні, що ніхто, навіть шейх, чи старійшина його власного клану, не міг йому нічого наказувати. Він нікому не платив податки,- і навіть сама думка про це повинна була здаватись йому дивною і образливою – податки платять переможені, як викуп за своє життя і плату за боягузтво, а він вільний і готовий захищати свою свободу зі зброєю в руках, До речі, цю зброю він завжди носив із собою, і всі зобов’язані знати, що він нікому не поступиться в сміливості і не побоїться вступити в змагання з будь-яким прославленим богатирем. Він міг молитися будь-яким богам і йти будь-яким шляхом…

Якщо плем’я виганяло його, він одразу ж позбавлявся взагалі всіх прав – ставав «халі», людиною поза законом… Так в умовах повної свободи і настільки ж повної залежності від племені або від клану проходило життя араба-кочівника». За віки і тисячоліття на основі особистої свободи і племінних законів у арабів-кочівників склався моральний кодекс, що визначав ідеали, до яких повинен був прагнути кожен із них, якщо він бажав завоювати повагу своїх одноплемінників.

«Згідно з цим кодексом, ідеальний араб мав бути шляхетним, хоробрим в бою з ворогами, непохитним у виконанні обов’язку кровної помсти, вірним слову, ГОСТИННИМ, щедрим, великодушним, шанобливим у ставленні до старших, він мав незворушно переносити удари долі; не запобігати перед сильними і захищати слабких; берегти свою честь і честь свого племені; заради честі свого племені він повинен бути готовим на будь-який подвиг, на будь-яку самопожертву».

Приблизно за тисячу років до нової ери в арабів Південної Аравії виникла писемність. Але література існувала, напевне, винятково у поетичній формі, яка в першому столітті нашої ери була надзвичайно розвинутою. Вірші і поеми видатних творців вивчалися напам’ять, влучні цитати використовувалися в розмовній мові, ставали прислів’ями. Поетичний талант араби вважали одним із кращих достоїнств людини, родинними зв’язками з поетом пишалися, він був бажаним гостем кожного племені і вважався недоторканною особою. Разом з тим, араби вірили, що поети одержимі демонами, інакше як пояснити чаруючий вплив поезії на людські серця. Високо цінувалося арабами і красномовство. Культура слова, безумовно, свідчить, що вони вже в перших століттях нашої ери були потенційними носіями високої цивілізації, якій до пори до часу заважали реалізувати ся в соціальних, матеріальних і духовних галузях об’єктивні умови – безплідність степів і пустель Аравійського півострова. Незважаючи на суворі умови, і праця араба-кочівника, і праця араба-купця не була монотонно-одноманітною, вона скоріше вимагала творчості та кмітливості, ніж фізичного напруження. «Можливо, тому вже у перші віки нової ери,- вважають В. Панова і Ю. Вахтін,- араб, бідний і неписьменний, інтелектуально перевершував середнього підданого сусідніх могутніх імперій, не говорячи про його безумовну перевагу у військовому мистецтві».

Більшість арабів, особливо кочівники, були язичниками. Певний вплив на них мали і монотеїстичні релігії – іудаїзм і християнство. Іудаїзм існував на Аравійському півострові впродовж багатьох століть ще до появи ісламу, особливо в містах. На межі У-УІ ст. він навіть став офіційною державною релігією Йємена. Однак після завоювання країни ефіопами-християнами вплив іудаїзму різко зменшився, а провідну роль стало відігравати християнство. Територіально Аравія була буквально оточена християнськими державами (Візантією, Єгиптом, Аксумом), а в південно-аравійських містах існували християнські громади і храми.

Крім іудаїзму і християнства, на південно-аравійських арабів впливав і зороастризм, що проник з Ірану і у пізніших своїх модифікаціях теж уже був близький до ідеї монотеїзму.

Міські араби-купці та ремісники процвітали завдяки караванній торгівлі. Наживались за рахунок неї й кочові племена бедуїнів, котрі збирали данину за безпечний прохід караванів. Але вже на кінець VI ст., коли Іран захопив Йємен, уся транзитна торгівля пішла північною дорогою, яку контролював Іран. За таких умов на початку VII ст. почав зароджуватись іслам – третя й остання із розвинутих монотеїстичних релігій.  Відомий  російський  сходознавець  Л.С. Васильєв, характеризуючи умови, які привели до появи нової релігії, писав: «Південно-аравійські араби, які втратили основні джерела прибутків, гостро відчули свою слабкість, роздрібленість, нездатність протистояти ударам, що сипались на них з усіх боків. Історія знає багато прикладів упадку і навіть загибелі багатьох народів, які опинялись в аналогічному становищі. Проте араби знайшли в собі силу створити потужний інтегруючий імпульс, генератором якого і стала нова релігія» (3, 103). Заснував її пророк Мохаммед.

 





Схожі твори: