Головна Головна -> Твори -> Зображення насильницької колективізації в творі У. Самчука «Марія»

Зображення насильницької колективізації в творі У. Самчука «Марія»



Роман Уласа Самчука «Марія» – перший в українській літературі твір про насильницьку колективізацію. Лозунг суцільної колективізації був офіційно проголошений на листопадоної му пленумі УКВКП(б) 1929 р. Сталін називав колективізацію «революцією звн ху». Він мав рацію. Селяни-власники не виявляли навіть найменшої готовиш і відмовлятися од власності й робили це тільки під загрозою неминучої ліквідації своїх господарств. Яким же чином стала можливою суцільна колективізація в найкоротші терміни? Щоб зробити колективізацію здійсненною, було вирішено знищити найзаможніший прошарок селянства, до складу якого входили ті селяни, які не бажали усуспільнення, не бажали вступати у колгоспи. Селян, які не згоджувалися на колективізацію, репресували. Відповідно до рішень судових органів вони мали бути «ізольовані» у в’язницях або таборах. Тих, хто здійснював «менш активний опір» компанії розкуркулення, разом із родинами виселяли в північні райони країни – Сибір та Далекий Схід. Ось такими жахливими насильницькими методами проводилася колективізація в Україні.

Саме цієї важливої проблеми торкається Улас Самчук у своєму романі «Марія». Твір став страшним за своїм трагізмом обвинуваченням більшовицької системи. Тут показано тотальне винищення українського селянства в 30-ті роки, витравлення з нього власника, господаря, годувальника. Забирали все: молотарки, худобу, коней, пашню, хліб. Насильно заганяли в «комунії» та «совхози». На колись родючих землях тепер «буяли катлаті бур’яни», під осінніми дощами гнило зібране збіжжя. Селянин не швидко скорився новій владі, бувало й так: «дядьки вхопилися за обрізанки. Піднімалося село за селом…» Але були й відщепенці, наприклад, Максим – син Корнія, який вірно служив новій владі, вигнав батьків із хати. Молодшого брата Лавріна було репресовано. Але найстрашніше інше. – втрачалася віра в можливість праведного, людяного життя.

Таку широку, монументальну картину тогочасного українського села малює Улас Самчук. Зіткана вона з багатьох красномовних деталей і фактів, болючих діалогів і монологів. Ось один із таких роздумів-зізнань героя твору Корнія: «У тому, Маріє, що дала мені земля, – пізнав радість. Радів, коли спричинився до чогось доброго. На тому місці, де росло одно родюче дерево, хотілося, щоб росло два. На тому місці, де стояла городжена клуня, хотілося, щоб стала мурована… Який це був, розумна людина, гріх і пощо взивати мене сволотою, кулаком…? Що я не хочу віддати своєї праці даремно, що я не бажаю на старості днів тягнутися у жидівський гайдер, у оту комунію? Щоб я, що цілий вік лив піт, що витворив стільки хліба, яким можна прокормити цілу державу, йшов до тої комунії і там щовечора наставляв старечу руку, щоб мені який-небудь Ян-кель давав кусень глевкого, з посліду хліба?» Це крик знівеченої, але ще нескореної душі. А які душевні муки переживає Корній, коли у нього забрали коня, підтоптали чесне ім’я селянина, як страждає, не в змозі нагодувати доньку, дружину, маленьку онуку. Рветься на клапті батькове серце й від зради власного сина Максима, який, щоб утриматися при владі, відмовляється від своїх батьків і пише заяву: «Я, Максим Корнійович Перепутка, відмовляюся від своїх бать-ків-куркулів, які ціле життя були врагами робочого класу і стояли на засадах власності і навіть тепер не зрікаються своїх ганебних засад. Рівно ж засуджую, пятную і вимагаю суворої кари своєму бувшому братові Лаврінові, який став до послуг петлюрівської контреволюції і своєю злочинною діяльністю свідомо І шкодив ростові соцбудівництва нашої країни».

Трагедія однієї селянської родини (весь рід Марії загинув) – це лише частка трагедії всієї української нації. Жорстока правда жорстокого часу. Разом з тим,  це засторога автора, попередження про можливе випробування для українського народу, це заклик дбати про долю свого народу, піклуватися про майбутнє держави.





Схожі твори: