Головна Головна -> Твори -> Драматизм і трагізм прози письменника Ю. Федьковича

Драматизм і трагізм прози письменника Ю. Федьковича



В прозових творах ми зустрічаємося вії навіч з гордим і мужнім народом Карпат, чус мо його живу мову, бачимо різні сторони особистого і громадського життя. Народні типи і народне життя на фоні чудової гірськй природи – ось основний об’єкт зображення 4 прозі Федьковича. Юрій Федькович написав понад 60 прозових творів – пон вістей, оповідань, казок, жартів. У цих творах знайшли відобраї ження родинно-побутові проблеми буковинських селян; безпраі в’я пригнобленого чиновниками, куркулями трудового народу! трагічна доля гуцулів – жовнірів цісарської армії. У кращим своїх творах письменник підносив голос протесту проти сої ціальної і родинної нерівності, возвеличував волелюбство, романтично поетизував гордих і сильних людей.

 

Першу повість «Люба – згуба» Ю. Федькович написав ще на військовій службі. Вона була народжена тугою письменника за рідним краєм, мальовничим і принадним, з одухотвореними щирими і вольовими людьми, що можуть зломитися, але ніколи не зігнуться. Звідси бере своє коріння той максималізм автора, коли він змальовує характери й обставини. Письменник схилявся перед чистотою сердець і волелюбством своїх земляків, опоч етизував їх непримиренність до зла і кривди: «У нас справа швидка: з креса та в груди – за димом не видко, за громом не вчуєш» . Тему для твору письменникові підказало саме життя. Два, брати, Ілаш та Василь, палко покохали красуню Калину. Дівчина віддала перевагу Ілашеві. Василь дуже страждав і, не спроможний дати ради серцю, вбив на весіллі брата і себе. З туги за Василем вмирає дівчина Марія.

Розповідаючи трагічну історію кохання, Федькович одночасно спрямував полемічне вістря свого твору проти тих, хто принижував простих людей, позбавляв їх здатності на глибокі душевні переживання. «Не смійтеся, пани мої; наші прості груди жаль дужче дотинає, як ваші – панські. Ми серце ще не запе-  чатали в калитці, ані віддали до шпаркаси: як в його є, так і ї говоримо». З подібних позицій розробляв Федькович тему кохання в таких творах, як «Серце не навчити», «Хто винен?». Було б неправильно думати, що Федькович у своїх прозових пройшов мимо соціальних аспектів народного життя.

 

 

У повістях «Три як рідні брати», «Штефан Славич», оповідання «Сафат Зінич» він змалював реалістичні картини утчини та поневірянь жовнірів у цісарській армії. Повість «Три як рідні брати» розпочинається сценою про двадцятирічного хлопця з рідними. Надзвичайно містке, Іаі’пте на підтекст перше речення:  «Мені ще й двадцять рік ^Ви було, як уже кучерики мої золоті облетіли!» Двадцять Ирів – це весна в житті людини. І раптом на цю весну повіяли крижаним холодом. Метафора «кучерики мої золоті облеті-Н« викликає по асоціації образ негоди, що зриває з дерев листя, Млішіаючи їх голими, беззахисними під колючими вітрами, і  о безправно-беззахисною була людина в Австро-Угорщині. Безпросвітне горе принесла в селянську сім’ю рекрутчина. ІІіиіа надломила нещасну матір-вдову, викликала нестримні ри-лмішя сестер, сумом загорілася в очах хворого брата Онуфрія. Іппільний настрій родини автор виразив словами: «А дома сум пі плач». З розповіді Івана-рекрута видно, що цісарська армія зустрічала новобранців жорстокою муштрою, палочною дисципліною. У казармах, наче в катівнях, розносились зойки: «дехто б’є, декого знов другі б’ють».

 

Жовнір рветься рятувати найближчих, та його пориви розбиваються об жорстокість офіцерів. Прийшовши до «рапорту» Іван Шовканюк звернувся до офіцера «сердитого», «недоброго». Той «гримнув» на жовніра, «крикнув», «шпурнув» йому листа в обличчя. Він не дивиться На чоловіка, «а хоть і подивиться, то неначе собака через пліт», очі ходя у него, знай у тої гадини пожаристої». Іван Шовканюк – люблячий син, добрий брат. Вирвавшись у відпустку, він, сам голодуючи, купує рідним гостинці і спішить-поспішає застати живим Онуфрія, порятувати матір. Та вже Тиждень минув, як брата поховали, а мати лежала при смерті: «В хаті студінь, неня лежить на печі ледве жива, Василько при горнувся до неї та просить хлібця, дрижучи…

  • – Гину, синку, з студені та з голоду», -скаржиться нещасна вдова. І десь взялася у хлопця, який тільки що важко перехворів, сила – нарубав дров, найнявся на роботу. Двічі повторені речення «Для рідної неньки борзо дрівця рубаються!», «Для рідної неньки немає тяжкої роботи» передають душевну краоу: простої людини. Разом з тим письменник показав, що підни вільна праця була суспільним і морально-етичним злом. Дон* ки, наймитуючи, не можуть провідати хвору матір («у таки? панів служимо, що і до церкви не пускають, не то що»), сам Іва працював у лісі і не знав навіть, що його мати назавжди закри ла очі («І свічки нікому було в руки дати. Отаке-то бідному!..»!

 

Конають з голоду і холоду, мучаться у злиднях, обливають кривавим потом від важкої праці бідні селяни, наймити, і пі разитують за їх рахунок орендар, війт, піп, сільські глитаї. Погоня за наживою розділяла сім’ї, спотворювала людські душі. З повісті довідуємося, що дядько Івана Андрій забрав бідної родини останню корову.

Грубому розрахунку, зажерливості Федькович протистави душевну щедрість, товариськість, взаємовиручку простих лкї дей. Капрал Бай добровільно погодився служити рік в армії щоб тільки відпустили Івана до хворих матері і брата, ще і грошей на дорогу йому дав. Жандар Тайвер врятував хлоп| цеві життя, добрий товариш Яків Нестерюк працював заміст Івана, що захворів, в орендаря, а згодом взяв всі господарсьіе турботи на свої плечі.

 

Отже, письменник утвердїжував братерство людей не за національними ознаками, а на

суспільна-моральній основі.

 


Загрузка...



Схожі твори: