Головна Головна -> Твори -> Засудження фанатизму в оповіданні М. Хвильового “Я (Романтика)” (II варіант)

Засудження фанатизму в оповіданні М. Хвильового “Я (Романтика)” (II варіант)



У полі голосить мати,
Така худенька мати в зморшках,
А на душі у неї волохато,
І одцвітають синьоокі волошки.
М. Хвильовий

Микола Хвильовий був романтиком української революції, людиною, яка свято вірила в ті ідеали, що спочатку були красиво проголошені, а потім так брутально зраджені. Дмитро Донцов писав про нього: «Романтика Хвильового, як і взагалі українська, могла ширяти високо, але виходила таки не з неба, а з грішної землі, овіяна її чаром, любов’ю до неї; надихана глибоким патріотизмом, все одно в яку барву закрашена». Трагедія творчості та особистості письменника випливала з трагедії цілого зневаженого та обдуреного покоління, яке повірило в ідею Світової Революції, повірило у врятування людства від вікового гноблення, від нелюдської політики держав. І знову згадаємо слова Д. Донцова: «Він приймав чужого Месію (тобто революцію), але щоб той не потолочив його «вишневих садків» — коло хати, не коло колективістичної кошари. Він мріяв про «слобожанські полки», про «шведські могили», «кармазинові дзвони» і «степи»; він хотів революцію органічно випровадити з романтики своєї землі, не розумів її, як відірвану схему. Комуністичну Україну уявляв собі як «архіпелаг осель». Отже, Хвильовий не сприймав революції, яка вимагала від людини зректися себе самої, своїх близьких, найважливіших цінностей «осілого», як він говорив, тобто культурного, народу. І що ж побачив письменник у житті? Руйнацію особистості, людської індивідуальності, на якій базувалася ціла українська культура, та й культура взагалі. То чи міг він іти далі за такою революцією? Це не він зрадив революції, пішовши з життя, це вона зрадила його і таких же, як він, романтиків оновлення людства.
Микола Хвильовий не приховував свого розчарування й болю з приводу зневіри багатьох революціонерів, особливо в умовах непу, оміщанення та бюрократизації частини комуністів. І тут його сатиричне перо було нестримним, безжальним. Письменник вважав своїм громадянським обов’язком розвінчувати тих «жуків-короїдів» революції, різних переродженців та пристосуванців, які облудно перекручували партійні постанови, вели «подвійне життя». Все частіше у його творах з’являлися ностальгійні нотки, все активнішим ставав герой-анархіст, що опирався руйнівній силі тоталітарного режиму.
Чи є герой новели «Я (Романтика)» справжнім революціонером? Так. І в цьому полягає його трагедія. Він змушений фанатично служити революції, віддавати їй всі порухи своєї душі, не задумуватися над правильністю та справедливістю наказів. Але він не здатний бути просто сліпим «палачем» комуни, бо в нього є Мати. Саме вона є його совістю, його душею. Ця душа заважає героєві повністю віддатися своїй фанатичній ідеї.
Герой щиро відданий ідеї, і тому не помічає, що втілення її в життя дуже розходиться із проголошеними принципами. Адже «загірна комуна» — ідеал щасливого життя усього людства, і задля цієї ідеї чомусь необхідно вбивати тих самих людей, про щастя яких ідеться! І хто втілює в життя ідеї комуни? Страшний доктор Тагабат, Андрюша і дегенерат( який ні про що не задумується. Доктор Тагабат — втілення свідомого естетизованого зла, Андрюша наляканий і нещасний («Андрюшу, мого бідного Андрюшу, призначив цей неможливий ревком сюди, в чека, проти його кволої волі»), і тільки дегенерат не мучиться переживаннями, совістю, страхом («коли доктор — злий геній, зла моя воля, тоді дегенерат є палач з гільйотини»). Чи не є він ідеальним виконавцем наказів тоталітарного режиму?
Тоталітаризм не допускає сумнівів у своїй правоті, і тому верх завжди візьме впевнений у необхідності вбивств доктор Тагабат, а наляканий Андрюша буде сумніватися, та все ж таки підписуватися під наказами про розстріл. Система нищить невпевнених, і вони мусять ховатися — от які думки викликає образ Андрюші.
Головний герой оповідання свідомо виконує волю революції, тому що він іде до своєї ідеї. Тільки от здається, що мрія — «загірна комуна» — відсувається все далі й далі. І виникають важкі думки: «…Шість на моїй совісті? Ні, це неправда. Шість сотень, шість тисяч, шість мільйонів — тьма на моїй совісті!» Та історії не зупинити, вона, немов величезне колесо, рухається і змушує пристосовуватися до себе: «…Але знову переді мною проноситься темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час… Тоді я, знеможений, похиляюся на паркан, становлюся на коліна й жагуче благословляю той момент, коли я зустрівся з доктором Тагабатом і вартовим із дегенеративною будівлею черепа. Потім повертаюсь і молитовно дивлюся на східний волохатий силует». Чому ж змучений герой благословляє зустріч зі своїми мучителями? Мабуть, тому, що вони допомагають йому не зневіритися повністю у своїй ідеї. Тому що за інших умов мисляча людина давно б зреклася облудної мрії, не змогла б нищити себе саму. Та героєві потрібна ідея, він чіпляється за неї з усіх сил, мов за останнє, що тримає його на світі. Здається, що в тих умовах безмежного тиску, тоталітаризму іншого виходу й не було. Або людина мусила вірити в якийсь ідеал, або просто переставала бути людиною, якщо не переставала взагалі існувати.
Хвильовому вдалося втілити у своєму оповіданні найважливіші моменти світосприйняття тогочасного суспільства, його зневіреність і змушений фанатизм. Сучасник Миколи Хвильового, літературний критик Володимир Коряк, дуже точно сказав колись про письменника: «Істинно: Хвильовий. Сам хвилюється і нас усіх хвилює, п’янить і непокоїть, дратує, знесилює і полонить. Аскет і фанатик, жорстокий до себе і до інших, хворобливо вразливий і гордий, недоторканний і суворий, а часом — ніжний і сором’язливий, химерник і характерник, залюблений у слово і форму мрійник». Так, слово Хвильового не може нікого залишити байдужим, змушуючи задумуватися про справжні цінності людського буття, вартість людської індивідуальності.


Загрузка...



Схожі твори: