Головна Головна -> Твори -> Відображення національної самосвідомості героїв у творах Олександра Довженка

Відображення національної самосвідомості героїв у творах Олександра Довженка



Щоб не творив Олександр Довженко, виконуючи блюзнірські партійні замовлення, він залишався українцем. І герої його творів також були українцями – великими і ницими, свідомими у своїй беззастережній відданості рідній землі й отруєними фальшивими радянськими гаслами про злиття націй. Самобутні постаті українців, зображені в кіношедеврі Земля , приголомшили світ. У фільмі й досі вражають сцени голосіння в хаті Білоконя, шаленство Хоми, що вкручується в землю, як хробак, кадри з нареченою тракториста Василя, яка, порвавши на собі весь одяг, у розпачі дереться на стіни. А діди в “Землі” та й у попередніх фільмах – це поетичне втілення споконвічних народних традицій. В “Землі” постає у всій повноті й вичерпності наша Україна, потужний пульс життя якої струменить крізь серця селян, крізь небесну зливу світла, що їх опромінює і дає їм джерельну снагу. “Весь ясний соняшниковий світ, – читаємо в сценарії, – стояв нерухомо, наче хор вродливих дітей, що втупили у височінь свої радісні обличчя. А над “обличчями” тихо снували покинуті дідом золоті бджоли”.

Велична українська кіноепопея була визнана найвимогливішими критиками світового кіно як шедевр. Одначе більшовицькому урядові не потрібне було українське кіно, тим більше геніальне. Збагнувши це, Довженко взявся за перо. Як прозаїк він залишив чотири кіноповісті ( “Повість полум’яних літ”, “Поема про море”, “Україна в огні” і “Зачарована Десна”), двадцять оповідань і знаменитий “Щоденник”. Вже в оповіданні “На колючому дроті” вказано на головну причину трагедії українського народу – його приреченість переходити з-під однієї окупації під іншу. “Ми ще повернемось” – погрожували, відступаючи, червоні комісари. І погроза була жахливо здійснена: визволителі знищили людей у багато разів більше, ніж німецькі фашисти. Хто перебував у полоні, в оточенні, хто виконував будь-яку роботу в роки окупації, був в УПА, хто опирався вступові до колгоспу – усі зазнали репресій, а то й просто були розстріляні, і тому, коли загони Червоної Армії визволили перше українське село, Олександр Довженко не впав на рідну землю на коліна, не заплакав, а мовчав, тому що це була земля завойована, одвічна полонянка.

Уособленням України, втіленням найкращих рис українського характеру для Довженка, як і колись для Тараса Шевченка, була українська жінка – матір, кохана, сестра. Галерею прекрасних жіночих образів створено в кіноповісті “Україна в огні”. Це й Берегиня роду – Тетяна Запорожчиха, і її дочка Олеся, і подруга Олесі – Христя Хутірна, і Мотря Левчиха та інші. Усі вони змальовані автором з великою симпатією, та Олеся найближча його серцю. Красива й чепурна, невсипуща й скромна, цнотлива й співуча, Олеся співала так голосно і так прекрасно, як не снилося ні одній артистці Взагалі була вона тонкою, обдарованою натурою, тактовною, доброю, роботящою і бездоганно вихованою чесним родом. Олеся, патріотка своєї нації, глибоко переживає всенародну біду – окупацію. Притуливши руки до грудей, вона чисто по-жіночому вигукує: “Ой Боже мій! Що ж воно буде з нами? 3 “нами” – це з її родом, з рідним селом, з усією Україною. Олеся любить свій край, але її патріотизм не декларативний. Схоплена по дорозі в Німеччину втретє і гадаючи, що приходить її остання мить, дівчина з роду За-порожців благає: “Дайте мені хоч жменю лемлі. Прошу вас. Рідна земля моя”.

Найтрагічнішим жіночим образом повісті є образ Христі Хутірної, бо її привселюдно в партизанському загоні суджено за щирість і правду – за добре слово про свого чоловіка, італійського офіцера. За те, що вона не вчинила жодного злочину, її, порядну жінку, обізвано найбруднішими словами – “повією”, “устілкою”… і “націоналісткою”. Олеся й Христя – два основні компоненти образу України: перша – її поетична душа, а друга – її трагічна доля.

Якщо красу й ніжність України оспівано в образах дівчат і матерів, то її силу і мужність втілено у чоловічих образах, головним чином, однієї родини Запорожців – Лавріна, глави роду, та п’ятьох його синів – Романа, Івана, Савки, Григорія і Трохима. Запорожці – люди працьовиті, стійкі, веселі та горді. Коли гордому Савці під час нальоту німецьких літаків радять падати, він наче знехотя відповідає: “А чого б я падав? Ідем на війну та будем од першої бомби падати?”

Автор недаремно виділяє образ Лавріна Запорожця, перед яким – козацькі традиції, а в ньому і за ним – його рід, його п’ятеро синів-козарлюг. Виданий поліцаєм, схоплений і скатований фашистами, Лаврін не втрачає мужності, з великою гідністю розмовляє з катом. Силу він черпає в ненависті до окупантів:

  • Ти страждаєш?
  • Ні.
  • Чому?
  • Я тебе ненавиджу”.

Як атлант, як Антей, бореться Лаврін на колючому дроті з начальником поліції, і неоружний перемагає озброєного. “Вони били один одного важкими і ржавими уламками своєї важкої історії”. Лаврін справді був людиною козацького гарту: не лише сам виграв битву за своє життя, а й запалив жагою свободи всіх інших у концтаборі: “Піднімайтесь, хто сильний і дужий/ Хто жити хоче, вилізай з могил!.. Ні кроку назад. Вперед!” сталося диво: “Такого ще не бачив ні український місяць, ані зорі. Запорожець один знищив половину ворожих автоматників… Він виводив людей на волю”. Написано це, не цураючись гіперболи, в дусі кращих традицій нашого народного епосу. Історичних пісень та дум. Читаєш сторінки, присвячені Лаврінові Запорожцю, – і перед тобою росте й росте мало не прометеївська фігура зрідні Байді, Сіркові, Наливайку, Богунові, Тютюннику, Ко-новальцю. Під стать Лавріну і його сини, особливо – Роман.

І вмираючи жартує – це сказано про українця. Найбільше в повісті жартує розвідник Мина Товченюк. У гестапівському застінку на грізне запитання: “Де партизан Запорожець?”- відповідає: “Де кущ, там і Запорожець, де ліс, там і тисяча”. І не лише жартує, словами граючись. А діє з гумором. Пійманий і приведений у сам штаб, він зумів залізти на піч і звідти все вислуховувати. В час переполоху Мина міг втекти, але взяв та й вернувся знову на піч, бо, мовляв, ще не все вивідав. Мина жартує навіть під шибеницею, присуджений до смерті, сміливо всіляко обзиває німців і навіть співає їх гімн, з огляду на що окупанти простягли праві руки лопатами вверх. Коли ж у село ввірвались партизани, Мина знявши петлю,почав по-хазяйськискладати вірьовку. Так в образах ЗапорожцівДов-ченика, Кравчини, Бесараба ожила в нашій літературі славетна козацька звитяга. А чи ж не були козаки свідомі свого роду й своєї землі? Творчість Довженка переконує, що є патріотизм значно глибший від декларацій і гасел, він – у генетичній пам’яті мозолястих рук ратая-хлібороба.

 


Загрузка...



Схожі твори: