Головна Головна -> Твори -> Над чим змусила мене замислитись повiсть М. Коцюбинського “Тiнi забутих предкiв”

Над чим змусила мене замислитись повiсть М. Коцюбинського “Тiнi забутих предкiв”



Гуцули
Ї оригiнальний народ, з багатою фантазiєю, зi своєрiдною психологiєю. Глибокий
язичник-гуцул все своє життя, до смертi проводить у боротьбi зi злими духами, що
населяють лiси, гори i води.
М. Коцюбинський
Повiсть М. Коцюбинського “Тiнi забутих предкiв” посiдає особливе мiсце у творчостi
М. Коцюбинського. Це художнє вiдкриття письменником загальноукраïнському
читачевi життя народу Гуцульщини, тiєï чарiвноï частини
украïнськоï землi, яка протягом столiть була вiдiрвана вiд Великоï
Украïни. Повертаючись з Iталiï, де перебував на лiкуваннi, письменник
на кiлька днiв зупинився в селi Криворiвня на Гуцульщинi, яке вразило його своєю
незвичайною красою й самобутнiстю. За рiк, 1911 року, М. Коцюбинський знову
ïде до Криворiвнi, тепер уже не для вiдпочинку: вiн збирав матерiал для свого
майбутнього твору. ВiдвiдаУлiтку 1911 року М. Коцюбинський, повертаючись з Капрi, де вiн лiкувався, вирiшує
здiйснити свою давню мрiю
Ї вiдвiдати Карпати. Весь час перебування там вiн проводить в екскурсiях по горах
верхи. Його вражають Карпати, “якi вiкують в такiй тишi, що чують навiть дихання
худоби”; захоплює живий, але суворий Черемош, який “сердито поблискував сивиною i
свiтивсь попiд скелi недобрим зеленим вогнем”; дивують чорнi смереки, що
“спускають свiй шум в Черемош, а вiн несе його долом й оповiдає…” Про що
оповiдав письменнику старий Черемош? Може, про шум вiтрiв, якi чешуть смерекам
ïхнi довгi коси, чи про грози високо в горах, що наповнюють його води новою
силою, чи, може, про дiвчину-красуню, яка оступилась на слизькому каменi, впала у
бурхливу воду, i жодна сила вже не змогла б вирвати ïï тiло з мiцних
обiймiв Черемоша.
Коцюбинський
Ї художник-психолог, i його не задовольняє споглядання i малювання хай i
найчарiвнiшого краю. Йому треба зазирнути в душу людини, довiдатися, чим живе
гуцул-хазяïн казкового краю, що ïсть, у що вдягається, яких пiсень
спiває. Уже на перших сторiнках повiстi “Тiнi забутих предкiв” ми знайомимось iз
головним героєм твору Iванком Палiйчуком. Вiн рiс дивною дитиною: “знав, що на
свiтi панує нечиста сила, що арiдник (злий дух) править усiм; що в лiсах повно
лiсовикiв, якi пасуть там свою маржинку: оленiв, зайцiв i сарн; що там блукає
веселий чугайстер, який зараз просить стрiчного в танець та роздирає нявки; що
живе в лiсi голос сокири”.
Читаючи твiр Коцюбинського, не можна не замислитися над тим, що, мабуть, не все,
що знав Iванко уже в сiм рокiв
Ї це тiльки його дитячi фантазiï. Можливо, перед його широко розплющеними
очима розчинялося вiкно в iнший свiт? Та швидше за все цей свiт iснує поряд iз
нами. Нашi пращури знали, що кожне дерево має душу,
Ї i не рубали вiковi дуби, високi смереки бездушно i безсистемно. Вони вiрили, що
рiчки наповненi дивними iстотами,
Ї i не бруднили прозору воду, чистили джерела. Вони оберiгали життя, що невидиме
i невивчене вирувало навколо, i це життя оберiгало людей. Гуцули добре знали, що
не можна людину називати царем природи i вiнцем творiння,
Ї i жили в гармонiï з природою, не порушуючи ïï законiв. Нам треба
вчитися у них мудростi i любовi до рiдноï землi, а допоможе в цьому творчiсть
украïнських письменникiв i в першу чергу творчiсть Михайла Михайловича
Коцюбинського.ши Карпати, Михайло Коцюбинський був зачарований
ïх величною красою, самобутнiми звичаями та вiруваннями гуцулiв. Письменник
починає ретельно вивчати життя й побут гуцулiв, ïхнi звичаï, знайомиться
з фольклором, записує говiрку, назви рослин. У листi до Євгена Чикаленка Михайло
Коцюбинський писав про своï враження: “Якби ви знали, яка тут велична
природа, який цiкавий народ гуцули, з багатою своєрiдною психiкою, з буйною
фантазiєю, дивними звичаями i мовою”. Письменника надзвичайно захопила
самобутнiсть i неповторнiсть цiєï чарiвноï гiлки на деревi життя
украïнського народу.
У повiстi Гуцульщина вимальовується перед нами такою, якою сприймали i бачили
ïï самi гуцули, котрi вiрили в те, що природа одухотворена, жива, дiюча,
населена добрими i злими духами.
Письменник не iдеалiзує життя в Карпатах. Немає в повiстi i слiпого замилування
екзотичною етнографiєю. Навпаки, ми бачимо, якi нелегкi, навiть суворi умови
життя в цьому краï: часто трапляються трагiчнi випадки з лiсорубами, тяжка
праця вiвчарiв та скотарiв, важке господарювання в постiйнiй боротьбi з природними
стихiями. Земля Гуцульщини небагата на посiвнi площi, тому головним заняттям
гуцулiв було скотарство та вiвчарство, i через те вони особливо ставилися до
худоби, яка ïх годувала, охороняли вiд злих духiв, ворожили на неï. У
сiм’ях гуцулiв завжди було багато дiтей. Усi члени родини були дружними.

Здавна дотримувалися гуцули i народних звичаïв. Наприклад, трембiта збирала
горян i на похорон, i на весiлля. А за давнiм звичаєм, на похоронi, бiля труни
небiжчика, його родичi танцювали i спiвали пiсень, бо вважали, що проводжають
людину в iнший, кращий свiт.
Властиве було також гуцулам почуття прекрасного. Вони мали добре розвиненi чудовi
естетичнi смаки. Досить згадати лише деякi мистецькi вироби, зробленi ними:
вишитi рушники чи сорочки з незвичайними мережками i вiзерунками, майстерно i зi
смаком оздобленi криницi, чудовi iграшки та рiзнi предмети побуту, виробленi з
дерева i розписанi яскравими фарбами, незвичайний, чудово розшитий нацiональний
одяг. А любов до музики, коломийок, якi супроводжують гуцула все його життя!
Здається, у цьому спiвучому краï, серед квiтучих полонин, спiвають всi

Ї вiд сивого шумливого Черемоша до староï гуцулки. Добре вмiє фати на флоярi
Iванко. Складає й спiває пiсень i Марiчка своєму Iванковi. Вони з’являються в
неï нiби самi по собi.
Iзгадай мнi, мiй миленький,
Два рази на днину,
А я тебе iзгадаю
Сiм раз на годину.
I ще одна дуже важлива риса характеру гуцулiв. Вони народ гордий: захищати
гiднiсть роду, честь родини наказує ïм голос предкiв. Це яскраво зображено
письменником у повiстi на прикладi одвiчного кровного ворогування родин Палiйчукiв
та Гутенюкiв, всупереч якому закохалися ïхнi дiти
Ї Iван та Марiчка.
Гуцули
Ї справжнi дiти природи, яку вони сприймають як живу iстоту, чарiвну i загадкову.
Деякi люди розумiли свiт духiв, умiли ворожити, вiрили в силу слова, в
чародiïв, що супроводжують бурю, град, громи. Тому в повiстi невипадково
живуть i нявки, i чугайстер, i градовик Юра, i вiдьма Хима. Демонологiя в повiстi

Ї це свiтосприйняття гуцула.
Майстерно показано у творi i такi народнi звичаï та обряди: святий вечiр,
ворожiння в нiч перед Юрiєм, весiлля.
Але автор не задовольняється тiльки описом найчарiвнiшоï та найоригiнальнiшоï
етнографiï казкового краю
Ї Гуцульщини. Йому треба зазирнути у душу людини, зрозумiти, чим вона живе i чого
прагне. Отже, “Тiнi забутих предкiв”
Ї це поетична i глибоко психологiчна, лiрична i фiлософська повiсть, у якiй
письменнику вдалося майстерно й правдиво вiдтворити картини життя i працi гуцулiв,
цього самобутнього народу. Повiсть стала вершиною мистецькоï майстерностi
письменника, окрасою всiєï украïнськоï лiтератури.





Схожі твори: