Головна Головна -> Твори -> Образ поета як символ нескореності, духовної незламності всієї нації (за поезією Є. Маланюка “Пам`яті Тодося Осмачки” (IІ варіант)

Образ поета як символ нескореності, духовної незламності всієї нації (за поезією Є. Маланюка “Пам`яті Тодося Осмачки” (IІ варіант)



Поезія Євгена Маланюка ще чекає, мабуть, свого читача, оскільки наші сучасники не дуже добре її знають. І читач цей повинен бути мислячим, вдумливим, інтелектуальним, оскільки образність поетових творінь складна, наскрізь символічна, кількашарова. Тут багато ремінісценцій з Біблії, народних пісень, пісень літературного походження, поезії української, російської, польської, французької. Складна і багата також метафорика, як запозичена, так і власна.
У поетичній системі Маланюка є багато ключових, опорних слів, які виступають основою для більш розгорнутих образів: метал, вогонь, вітер, мла, далеч, степ. Образ Батьківщини у свідомості поета пов’язується якраз перш за все з символічним образом Степової Еллади, знівеченої, але чистої землі. І поет, на думку Маланюка, — це захисник Батьківщини, її співець.
Чому, вимальовуючи образ поета як символ нескореності, душевної незламності всієї нації, Маланюк звертається до постаті Тодося Осьмачки? Згадаємо, що Тодось Осьмачка був українським поетом-символістом і прозаїком з виразною національною свідомістю. Його твори присвячені проблемам розвитку України, її сучасності та історії. Письменник зазнав переслідувань, був ув’язнений у слідчих ізоляторах, поміщений до божевільні, потім жив у Німеччині, в США та Канаді. До останніх своїх днів поет працював, писав, друкувався. Отже бачимо, що останні свої роки, так само, як і Маланюк, Осьмачка провів на чужині, страждаючи через це, але прагнучи серцем до Батьківщини.
У поезії Є. Маланюка «Пам’яті Т. Осьмачки» змальовується имволічне повернення поета після смерті на Батьківщину через пам’ять співвітчизників:

Не хочу — ні! — цих похорон. Прости.
Хай тільки ворон тричі десь прокряче,
Що вже похований ти. Неповторний ти,
Осьмаче-символе, як Вій від мук незрячий!

Чужина не може стати тією землею, у якій заспокоїться серце поета, тому він мусить повернутися в Україну:

Ні, не ув’язнить глина чужини
Твою труну, твій попіл вогнепальний,
Бо правнуки, що будуть знов сини,
Перенесуть у тишу спочивальні.

Звернемо увагу на епітет «попіл вогнепальний», який стверджує, що навіть після смерті поет вогненним словом впливає на живих, діє і запалює інших.
Символом вічного життя справжнього поета в душах сучасників стає дуб, який посадять на могилі Осьмачки:

Посадять дуб. І, щоб з землею злить,
Чебрець розстелять килимом духмяним.
Внизу Дніпро котитиме блакить,
А в Києві шумітимуть каштани.

Дуб традиційно є символом вічності, нескореності, сили. Використовується й інший рослинний символ — чебрець. Це символ закоріненості в рідну землю, оскільки чебрець росте низько.над землею і швидко розростається.
Отже, через плач за Осьмачкою Маланюк виливає свою вічну тугу за Батьківщиною. Сподівання хоч після смерті повернутися туди. Така ж нестямна туга проривається і в поезії «Лист»:

Так. Без Тебе повільна, нестямна загибель,
Батьківщино моя, Батьківщино німа!
Навіть гіркість в черствому щоденному хлібі
Мстить, нагадуючи, що тебе нема!

Національна проблематика — ключова в поезії Євгена Маланюка. Україні, на його думку, бракувало справжніх українців — ось той найважливіший урок, який поет виніс із минулого. Тому своєю поезією він намагається збудити націю, перетворити «хохлів» на українців. Він розпочинає запеклий поетичний «бій» за державну Україну. Поезія Маланюка творила в слові те, чого не вистачало історичній реальності, яка його оточувала. Поет витворював у своїй поетичній уяві простори «Степової Еллади», далекої і недосяжної, майже міфічної, опертої на підґрунтя княжої доби, і цей подих минувщини проектується на майбутнє України:

Стомившись бути полем бою, полем,
Що байдуже приймає щедру кров,
Коритися сей нарід був здоров,
Молив віки, як ми тепер ось молим.
А він все пухне, той всесвітній Голем —
Мертвеччино матерії, маро!
Та вдарить день і загуде Дніпро
Й хрестом своїм ми ідоли розколем —

пише поет у вірші «Стомившись бути полем бою, полем…»
Поет бере до рук зброю для захисту своєї омріяної Вітчизни, і цією зброєю стає «стилос» — знаряддя творення слів, яке стає стилетом — військовою зброєю. Саме через таку гру слів Маланюк формує уявлення про нескореного поета-борця, яким був сам, яким бачив Тодося Осьмачку:

Шматками розпадається морок,
І ти, — нащадче мій, збагнеш,
Як крізь тисячолітній порох
Розгорнеться простір без меж.
Збагнеш оце, чим серце билось,
Яких цей зір нагледів мет,
Чому стилетом був мій стилос
І стилосом ставав стилет.

Саме ці рядки, як мені здається, найповніше виражають ставлення поета до свого призначення, своєї долі — співця Батьківщи¬ни, борця за її свободу.


Загрузка...



Схожі твори: