Головна Головна -> Твори -> “Це тихе сяйво над моєю долею…”

“Це тихе сяйво над моєю долею…”



(роздуми пiсля знайомства з iнтимною лiрикою Лiни Костенко)
Немає поетiв, якi б не писали про кохання. I це не дивно. Бо серед людських
почуттiв воно займає чiльне мiсце i, як кажуть, є мiрилом людськоï душi.
Кохання окрилює людину, робить ïï шляхетною, пiдносить до духовних висот
навiть тодi, коли приносить страждання, розчарування, бiль. Почуття любовi прагне
висловлення i тому дає поштовх до творчостi. Ось чому так багато написано про
кохання. Кожен поет по-своєму оспiвує це найпрекраснiше почуття, яке здатне
розвивати людяне в людинi. Ось чому, на мою думку, тема кохання є наскрiзною у
творчостi Лiни Костенко. ïï iнтимна поезiя є класикою украïнськоï
любовноï лiрики. Цi поезiï своєрiднi, красивi своєю викiнченiстю,
мистецьким виконанням, мають своï джерела краси. Тому вражає кожен Лiнин
вiрш, кожна ïï фраза.
Кожне слово промовляє про любов, навiть шаленiє, кричить у поезiï “Ти
пам’ятаєш, ти прийшов iз пристанi”. Хоча на перший погляд здається, що це просто
красивий пейзаж весняноï природи:
Ти пам’ятаєш, ти прийшов iз пристанi.
Такi сади були тодi розхристанi.
I вся в гiрляндах, як iндiйська жриця,
Весна ряхтiла в iскорках роси.
Плакучi верби не могли журитися,
Такi були у iволг голоси!
Насправдi це свято любовi. Навiть природа захмелiла вiд щастя. Вона найточнiше
передає настрiй сповненоï любовними почуттями героïнi. Для такого
почуття навiть “не вистачало трiшечки доби”. Двоє сп’янiлих вiд щастя людей не
можуть набутися один з одним. Яка повiнь почуттiв! Ми переповненi переживаннями,
емоцiйним станом. I це завдяки майстерностi поетеси.
Любов
Ї невгамовна пристрасть. Це ще одна грань цього почуття. Ось про таку любов
читаємо у Лiни Костенко:
Спини мене отямся i отям
така любов буває раз в нiколи
вона ж промчить над зламаним життям
за нею будуть бiгти видноколи
вона ж порве нам спокiй до струни
вона ж слова поспалює вустами
Одне має на метi лiрична героïня
Ї висловитись. До цього примушує той стан психологiчноï напруги, в якому вона
знаходиться. Тому не слiдкує вона за роздiловими знаками (ïх у поезiï
немає), ïй не до них. Пристрасне почуття робить цей монолог цiлiсним,
зачаровує своєю викiнченiстю.
Героïня вiдчуває таке сильне почуття, що навiть, здається, сама його
боïться. Вона намагається вберегтися вiд нього, бо якось iнтуïтивно
вiдчуває, що ця небажана любов “загрожує зламаним життям”, втратою спокою, якимось
несумiсництвом з ним (“чи бiля тебе душу вiдморожу чи бiля тебе полум’ям згорю”).
Вона тримається. Але вона
Ї жiнка, вона
Ї слабка:
ще поки можу але вже не можу.
Буяє пристрасне кохання, немає порятунку вiд нього. Перед нами
Ї психологiчна драма. Хто може виправдати чи засудити закоханих, кому пiд силу
зупинити цю пристрасть? Кому дано розкрити таïну цього почуття? Тiльки
Всевишньому… Бо ним воно дано людинi.
Схвилювала ще одна iсторiя кохання, яку так умiло змалювала поетеса у поезiï
“Я дуже тяжко вами вiдболiла”. Це щемливий спогад про пристрасть, яка проходить.
Але вона проходить не безслiдно. Вона залишила в душi лiричноï героïнi
незабутнiй слiд.
Сила кохання була такою, що воно видається схожим на хворобу (“я дуже тяжко вами
вiдболiла”). Кохання принесло бiль i страждання, i в цьому винен Вiн. Але вражає
iнше. У такий розпачливий час згасання почуття i розлуки закоханi намагаються
залишитись рiдними, бо любов зблизила ïх, водночас вони вiдчувають у
своïх стосунках холод вiдчуженостi.
I диво
Ї поетична розповiдь про згасання почуття перетворюється у свiтлий гiмн любовi. Це
“казка днiв”, “свiтлий сон” у життi лiричноï героïнi, що облагороджує
iснування людини в цьому свiтi, стоячи “тихим сяйвом” над ïï долею.

Здається, що лiрична героïня Лiниних поезiй зiйшла до нас зi сторiнок романiв
XIX столiття. До коханого звертається на Ви, любов для неï
Ї явище духовно пiднесене, вона глибоко розумiє святiсть цього почуття. Лiна
Костенко
Ї поет вiд Бога, i тому не терпить поетка приниження цього почуття. Це почуття
свiтле.
Недарма одна з поезiй так i названа
Ї “Свiтлий сонет”. Поетеса твердить, що хоча i не вiдповiв хлопець взаємнiстю
дiвчинi, немає i причин сумувати, бо цiй сiмнадцятирiчнiй дiвчинi пощастило:
прийшло до неï свiтле почуття.
А ось ще незабутня поезiя. Це своєрiдна молитва до любовi, в якiй поетеса
висловлює бажання, щоб це почуття стало для неï джерелом радостi, блаженних
снiв, бо вона перед ним вiдкрита.
Моя любове! Я перед тобою…
Бери мене в своï блаженнi сни.
Але i благає лише про одне:
лиш не зроби слухняною рабою,
не ошукай i крил не обiтни!
Не можна не згодитись зi словами I. Пелеха, який сказав, що “Лiна Костенко

Ї поетка, що будить прагнення щиростi, правди, висоти”. I цим цiнна ïï
поезiя.


Загрузка...



Схожі твори: