Головна Головна -> Твори -> Дiвчина з легенди (за iсторичним романом Лiни Костенко “Маруся Чурай”)

Дiвчина з легенди (за iсторичним романом Лiни Костенко “Маруся Чурай”)



Ця дiвчина не просто так,
Маруся.
Це – голос наш. Це – пiсня.
Це – душа.
/ Л. Костенко /
Скiльки ïх, талановитих, вiдданих украïнському народовi, дiвчат народила
Украïна! Вдячний ïм наш, щедрий на мудре слово народ, оспi-вав у пiснях,
думах, легендах. А найталановитiшi поети, письменники опоетизували ïхню
неповторну долю у своïх творах.
Тож захоплює у своï обiйми мiцно, щиро i щедро поезiя неповторноï Лiни
Костенко. А особливо ïï роман “Маруся Чурай” захоплює один раз i
назавжди, бо Лiна Костенко, тiльки-но розпочавши розповiдь у романi, запрошує нас
у вир пристрастей, де Iван любив Марусю, а Маруся – Гриця, де на iсторичному тлi
розгортаються, дiйсно, безсмертнi, вiчнi подiï i проблеми життєвi, якi з
особливою мудрiстю i майстернiстю вирi-шує талановитий митець.
Маруся. Дiвчина з легенди чи iсторична постать? До цього часу достовiрних доказiв
так i немає. Але в народi розповiдають, переспiвують долю цiєï дiвчини, що
мала незвичайний голос i здiбностi створювати i спiвати пiснi, але ж i життя
ïï незвичайне! Чуйна душа Лiни Костенко не могла бути байдужою до цього,
а тому ми пiзнаємо через долю героïнi роману неповторну долю поетеси,
ïï доби. “Маруся Чурай” – це справжнiй iсторичний роман з легендарною
героïнею, з трагiчним i водночас пiднесено-величним вiдчуттям iсторичноï
доби, iм’я якiй Хмельниччина, доби змагань, духовноï звитяги всього народу.
На нас дивиться iсторiя змалку чувана, у юностi романтизована, у зрiлостi вiдлита
в бронзу усвiдомленням необхiдностi пiзнати ïï у всiх подробицях.
Завдячуючи високiй майстерностi авторки, ми протягом усього роману бачимо, як
вправно вплiтає вона долю Марусi Чурай у долю iсторичну нашого народу. Думи, якi
виринають у пам’ятi Марусi, нею ж сприймаються, як власна бiографiя. Адже кобзар
спiвав про страту “орлика Чурая”, про батька, який “…пiшов у смерть – i
повернувся в думi, i вже тепер нiхто його не вб’є”. Лiнi Костенко вдалося створити
пряму проекцiю долi батька на долю страдницi Марусi. Пiснярка шукає i знаходить у
собi сили вистояти. А переспiв оскарження, викладений в гетьманському унiверсалi,
привезений Iваном Iскрою у трагiчнi хвилини вироку – страти Марусi Чурай,
свiдчить, що:
Лише в пiснях вогонь отой
пашить.
Таку спiвачку покарать
на горло, –
то це ж не що, а пiсню
задушить!
Виявляється, що захищати свою людську гiднiсть Марусi було надзвичайно, неймовiрно
важко, та все одно легше, нiж беззахисне жiноче серце. Бо кожний, хто любив, знає,
що найчорнiший антипод кохання – не смерть, а зрада. В чому “хвороба” Гриця? Лiна
Костенко – тонкий психолог, а тому намагається розкривати, пояснювати трагедiю
Марусi через подробицi психологiчних характеристик усiх персонажiв, намагається
розплутати генетичний код двох родiв – Чураïв i Бобренкiв. Розв’язує
проблему, як же сталося так, що одна Бобренчиха заворожила i звела на нiщо двох
таких могутнiх козакiв – батька i сина. Соцiальнi корiння, робить авторка
висновок, належать до вiчних, як любов i смерть. I сьогоднi, коли настав час
великих зрушень, мiграцiя населення призвела до набуття нових гнiзд на нових
мiсцях, коли деяких молодих людей блакить кахлю у ваннiй хвилює бiльше вiд блакитi
неба, пафос Лiни Костенко звучить однозначно: не топiть свою безсмертну душу в
багнi споживацтва. А головна героïня Маруся з болем душевним промовляє:

Моя любов чолом торкалась неба,
А Гриць ходив ногами по землi.
Як i авторка, ми на боцi Марусi, вона визнана невинною у смертi Гриця, вона
перетлiла душею, але у хвилини вiдчаю, всупереч усьому, твердила: “…невiрного,
брехливого, чужого, огидного, – а я ж його люблю!” I як голос самого серця:

Хоч би менi хто жменьку землi з могили його принiс
Натертися проти серця… може б трохи полегшало…
Мудрiсть жiночого серця пiдказала Л.Костенко кiнцiвку роману, драматичну i до болю
реалiстичну, що хоч криком кричи, та усвiдомлюєш – правда! Прощання з Iваном,
виступ Полтавського полку, i знову звучать невмирущi пiснi Марусi, що линуть над
корогвами, вершниками – висока хвиля звучання, i раптом – емоцiйно-лiричний зойк,
жалiсливе благання:
Дiвчата вчора берегом iшли, –
та й заспiвали “Ой не ходи, Грицю”.
А я стояла… Що ж менi кричати?..
Якi менi сказати ïм слова?..
Дiвчаточка, дiвчатонька, дiвчата!
Цю не спiвайте, я iще жива.
Ось така, високопатетична, а часом надто розумна, чарує нас своєю красою дiвчина з
легенди Маруся Чурай, якiй судилося жити вiчно.





Схожі твори: