Головна Головна -> Твори -> Втiлення в образi Марусi Чурай моральноï краси й таланту украïнського народу (I варiант)

Втiлення в образi Марусi Чурай моральноï краси й таланту украïнського народу (I варiант)



Коли душа моя торкається загадкових сторiнок минулого i воно довiрливо розкриває
своï таємницi, менi здається, що я вже була там у якомусь своєму минулому
життi. От i зараз, прочитавши роман Лiни Костенко, я вiдчуваю знайомий щем у
серцi. Якiсь затуманенi спогади напливають здалеку, переповнюють уяву i бентежать
душу вiдчуттям причетностi до тих подiй. Здається, нiби все це було зi мною:
спопеляюче кохання й безсмертна пiсня, чорна зрада й хистка шибениця, розтерзана
Украïна й золотоверхий Киïв… А може, я, украïнка з дiда-прадiда,
є маленькою часткою тiєï великоï душi народу, яка причастилась колись
високою пiснею легендарноï спiвачки Марусi Чурай? Нi, не цiєï митi, а з
самого народження вона увiйшла в моє серце тремтливим дотиком до великих святинь
людського духу – Краси й Любовi.
У Лiни Костенко це вiдчуття спорiдненостi з ïï героïнею ще гострiше
й вагомiше. Iнодi менi здається, що саме в словi нашоï видатноï поетеси
душа Марусi Чурай воскресла, щоб нести людям свiтло прозрiння. Дивовижна iсторiя
життя дiвчини з легенди так тiсно переплiтається з долею Украïни, що я
сприймаю ïх як одне цiле. Сучасники Марусi теж розумiли ïï високу
мiсiю на цiй землi.
Ця дiвчина не просто так, Маруся.
Це – голос наш. Це – пiсня. Це – душа, –
говорить той, хто бачить глибше за iнших, тому що любить. Як жаль, що щире почуття
Iвана Iскри лишається нероздiленим! Невже Маруся прогледiла рiвну собi душу? Чому
кохання спалахнуло там, де воно наперед було приреченим? Адже Грицевi, який “ходив
ногами по землi”, не дано було дотягнутися до тiєï ясноï зiрки, що
височiла в якомусь iншому вимiрi, недосяжно далекому вiд нього. Хто знає таємницю
народження Любовi?.. Вона заслiплює наймудрiше серце нестримним покликом
людськоï природи, примарними обiцянками щастя. То Бог на небi вершить нашi
долi, посилаючи нелегкi випробування праведним душам. I Марусина душа таки
прозрiла, та якою цiною!
Нестерпний бiль пекучого прозрiння!
Яка мене обплутала мана?
Чи вiн менi, чи я йому – нерiвня.
Нерiвня душ – це гiрше, нiж майна!
Зраджена дiвчина вже не може вiдродитися з попелу свого кохання. Так i наша
Украïна, кинута рiдними дiтьми на поталу вороговi, втрачає опору духу,
впадаючи в глибоку депресiю. А як красиво починалась ïï доля! Яких
пiсень вона надарувала свiтовi, яку мову виплекала своïм талантом! Втрата
свободи лягла на душу важкою нiмотою слiв. З чого тепер складеться пiсня, звiдки
черпати натхнення? Квiтучий край перетворився на пустку, руïну. Така ж
пустота в обвугленому серцi Марусi Чурай:
Так i живу, без голосу, нiма.
Пiсень немає – i мене нема.
Чи могло б життя дiвчини скластись iнакше? I вже уява малює iншу, щасливу кiнцiвку
цiєï iсторiï. Та я розумiю оманливiсть тих фантазiй. Не могла Маруся
втiшитися родинним щастям, бо злет ïï душi занадто високий для
приземлених житейських радощiв. А головне, доля справжнього митця завжди
зливається з долею його народу. Це розумiє й сама дiвчина:
Красива я була, правда?
Схожа на свою матiр.
Смiлива я була, правда?
Схожа на свого батька.
Спiвуча я була, правда?
Схожа на свiй народ.
Маруся – гiдна дочка своєï матерi Украïни, такоï ж красивоï,
гордоï, талановитоï, такоï ж довiрливоï, щироï й
беззахисноï. Їï пiснi йдуть помiж люди, викликаючи зустрiчний порух
душi. Вони пiдносять дух козацького вiйська, в них знаходять розраду закоханi
дiвочi серця. Їх високо цiнує сам Богдан Хмельницький, який не допускає страти
спiвачки, бо розумiє, що це нацiональний скарб украïнського народу. Якi
перлини могли б народитися у Марусиному серцi, якби темна зрада не перетнула в
ньому своєï чорноï межi! Покiрно йде дiвчина назустрiч своєму згасанню,
назустрiч долi, бо струни душi урвалися, а пiснi перейшли в безсмертя:

– Скажи, зозуле, скiльки менi жити? –
Кує зозуля. Цiлий день кує…
Коротким спалахом промайнуло це яскраве життя, а який зоряний слiд лишило по собi!
Тi пiснi й досi причаровують людськi душi вiчним покликом краси й любовi. Маруся
Чурай нагадує менi разом i чарiвну Лесину Мавку, яка мала в серцi “те, що не
вмирає”, i володаря народних дум Великого Кобзаря, який проклав нашiй нацiï
шлях до безсмертя. Легендарна спiвачка втiлює могутнiй духовний потенцiал
украïнського народу, велич i красу його невмирущоï душi.


Загрузка...



Схожі твори: