Головна Головна -> Твори -> Людочка

Людочка



Ти каменем впала.

Я помер під ним.

Вл. Соколов

Років п’ятнадцять тому автор почув цю історію, і сам не знає чому, вона живе в ньому і пече серце. “Може, вся справа в її гнітючою буденності, в її щирою простоті?” Здається автору, що героїню звали Людочкою. Народилася вона в невеликій вимираючої селі Вичуган. Батьки – колгоспники. Батько від гнітючої роботи спився, був метушливий і тупуватий. Мати боялася за майбутню дитину, тому постаралася зачати в рідкісний від чоловікових п’янок перерву. Але дівчинка, “забита нездорової плоттю батька, народилася слабенькою, хворобливою і плаксивою”. Росла млявою, як придорожня трава, рідко сміялася і співала, в школі не виходила з трієчниця, хоча була мовчазно-старанною. Батько з життя родини зник давно і непомітно. Мати і дочка без нього жили вільніше, краще, бадьоріше. У їхньому будинку час від часу з’являлися мужики, “один тракторист із сусіднього ліспромгоспу, зорав город, міцно пообідавши, затримався на всю весну, вріс у господарство, почав його налагоджувати, зміцнювати і множити. Їздив на роботу на мотоциклі за сім верст, брав із собою рушницю і часто привозив то биту птицю, то зайця. “Постоялець ніяк не ставився до Лю-дочці: ні добре, ні погано”. Він, здавалося, не помічав її. А вона його боялась.

Коли Людочка закінчила школу, мати відправила її у місто – налагоджувати своє життя, сама ж зібралася переїжджати в ліспромгосп. “На перших порах мати пообіцяла допомагати Людочці грошима, картоплею і чим Бог пошле – на старості років, дивись, і вона їм допоможе”.

Людочка приїхала в місто на електричці і першу ніч провела на вокзалі. Вранці прийшла в привокзальну перукарню зробити завивку, манікюр, хотіла ще пофарбувати волосся, але стара перукарка відрадили: у дівчини і без того слабкі волосся. Тиха, але по-селянськи спритними, Людочка запропонувала підмести перукарню, комусь розвела мило, кому-то серветку подала і до вечора дізнався всі тутешні порядки, підкараулили літню перукарку, відрадив їй фарбуватися, і попросилася до неї в учениці.

Гаврилівна уважно оглянула Людочку і її документи, пішла з нею в міськкомунгоспу, де оформила дівчину на роботу учнем перукаря, і взяла до себе жити, поставивши нехитрі умови: допомагати по дому, довше одинадцяти не гуляти, хлопців в будинок не водити , вино не пити, не курити тютюн, слухатись господиню і почитати її як рідну матір. Замість плати за квартиру нехай з ліспромгоспу привезуть машину дров. “По-куль ти ученицею будеш – живи, але як майстром станеш, в общежітку іди, Бог дасть, і життя влаштуєш … Якщо обрюхатеешь, з місця зжену. Я дітей не мала, Піскун не люблю … ” Вона попередила мешканка, що в распогодіцу мається ногами і “виє” ночами. Взагалі, для Людочки Гаврилівна зробила виняток: з деяких пір вона не брала квартирантів, а дівчат тим більше. Колись, ще у хрущовські часи, жили у неї дві студентки фінансового технікуму: фарбовані, в брюках … стать не мілини, посуд не мили, не розрізняли своє і чуже – їли хазяйські пиріжки, цукор, що виростало на городі. На зауваження Гаврилівни дівиці обізвали її “егоїсткою”, а вона, не зрозумівши невідомого слова, вилаяла їх по матінці і вигнала. І з тієї пори пускала в будинок тільки хлопців, швидко привчала їх до господарства. Двох, особливо тямущих, навчила навіть готувати і управлятися з російською піччю.

Людочку Гаврилівна пустила тому, що вгадала в ній сільську рідню, не зіпсуту ще містом, та й стала перейматися самотністю на старості років. “Звалиться – води подати нікому”.

Людочка була слухняною дівчиною, але вчення йшло у неї туговато, ци-рюльное справа, що здавалося таким простим, давалося з працею, і, коли минув призначений термін навчання, вона не змогла здати на майстра. У перукарні Людочка прірабативала ще й прибиральницею і залишилася в штаті, продовжуючи практику, – стригла під машинку призовників, краю школярів, фасонні ж стрижки вчилася робити “на дому”, підстригаючи під розкольників страшенні модників з селища Вепеверзе, де стояв будинок Гаврилівни. Споруджувала зачіски на головах верткий дискотечних дівчаток, як у закордонних хіт-зірок, не беручи за це ніякої плати.

Гаврилівна збула на Людочку всі домашні справи, весь господарський обіг. Ноги у старої жінки хворіли все сильніше, і в Людочки щипало очі, коли вона втирала мазь в покручені ноги господині, допрацьовує останній рік до пенсії. Запах від мазі був такий лютий, крики Гаврилівни такі несамовиті, що таргани розбіглися по сусідах, мухи померли всі до єдиної. Гаврилівна скаржилася на свою роботу, яка зробила її інвалідом, а потім втішала Людочку, що не залишиться та без шматка хліба, вивчившись на майстра.

За допомогу по будинку і догляд в старості Гаврилівна обіцяла Людочці зробити постійну прописку, записати на неї будинок, коли дівчина і далі буде так само скромно себе вести, обіхажівать хату, двір, гнути спину на городі і догляд її, стару, коли вона зовсім обезножеет.

З роботи Людочка їздила на трамваї, а потім йшла через гине парк Вепеверзе, по-людськи – парк вагоно-паровозного депо, посаджений у 30-ті роки і погублених в 50-ті. Комусь спало на думку прокласти через парк трубу. Викопали канаву, провели трубу, але закопати забули. Чорна з вигинами труба лежала в розпареній глині, шипіла, парила, вирувало гарячої бурдою. З часом труба засмітилася, і гаряча річка текла поверху, кружляючи райдужно довітие кільця мазуту і різне сміття. Дерева висохли, листя облетіла. Лише тополі, кострубаті, з розірваної корою, з рогатими сучьямі на вершині, сперлися лапами коренів про земну твердь, росли, смітили пух і осені ронили навколо обсипані деревної коростою листя.

через канави перекинутий місток з поручнями, які щорічно ламали і по весні оновлювали заново. Коли паровози замінили тепловозами, труба зовсім засмітилася, а по канаві все одно текло гаряче місиво з бруду і мазуту. Береги поросли всяким дурнолесьем, подекуди стояли хирляві берези, горобини і липи. Пробивалися і ялинки, але далі дитячого віку справа у них не йшло – їх зрубали до Нового року здогадливі жителі селища, а сосонки общипувати кози і всякий блудлива худобу. Парк виглядав немов “після бомбардування або навали безстрашної ворожої кінноти”. Кругом стояла постійна сморід, в канаву кидали щенят, кошенят, дохлих поросят і все, що обтяжувало жителів селища.

Але люди не можуть існувати без природи, тому в парку стояли залізобетонні лавки – дерев’яні моментально ламали. У парку бігали дітлахи, водилася шпана, яка розважалася грою в карти, п’янкою, бійками, “іноді на смерть”. “Імалі вони тут і дівок …” Верховодив шпаною Артемка-мило, з спіненої білою головою. Людочка скільки не намагалася приборкати лахміття на буйної голові Артемки, нічого в неї не виходило. Його “кучері, видали нагадували мильну піну, ізблізя виявилися що липкі ріжки з вокзальної їдальні – зварили їх, кинули клубком у порожню тарілку, так вони, злиплі, непід’ємно і лежали. Та й не заради зачіски приходив хлопець до Людочці. Як тільки її руки ставали зайнятими ножицями і гребінцем, Артемка починав хапати її за різні місця. Людочка спочатку ухилявся від беручких рук Артемки, а коли не допомогло, стукнула його машинкою по голові і пробила до крові, довелося лити йод на голову “ухажорістого людини”. Артемка заулюлюкали і зі свистом став ловити повітря. З тих пір “домагання свої хуліганські припинив”, більше того, шпані наказав Людочку не чіпати.

Тепер Людочка нікого і нічого не боялася, ходила від трамвая до будинку через парк в будь-яку годину і будь-який час року, відповідаючи на привітання шпани “свійської посмішкою”. Одного разу отаман-мило “зачаліл” Людочку в центральний міський парк на танці у загін, схожий на звірячий.

“У загоні-звіринці і люди вели себе по-звірячому … Казилося, шаленів стадо, творячи з танців тілесний сором і марення … Музика, допомагаючи стаду в бесовства і дикості, билася в судомах, тріщала, гула, гуркотіла барабанами, стогнала, вила “.

Людочка злякалася того, що відбувається, забилася в куток, шукала очима Артемка, щоб заступився, але “мило ізмилілся в цій вируючої сірої піні”. Людочку вихопив у коло хлюст, став нахабничає, вона ледь відбилася від кавалера і втекла додому. Гаврилівна збудовувати “постоялку”, що коли Людочка “здасть на майстра, визначиться з професією, вона без жодних танців знайде їй відповідного робочого хлопця – не одна ж шпана живе на світі …”. Гаврилівна запевняла – від танців одне неподобство. Людочка в усьому з нею погоджувалася, вважала, їй дуже пощастило з наставницею, що має багатий життєвий досвід.

Дівчина варила, мила, скребла, білила, фарбувала, прала, прасувала і не в тягар їй було утримувати в повній чистоті будинок. Зате якщо заміж вийде – все вона вміє, в усьому самостійної господинею може бути, і чоловік її за це любити і цінувати стане. Недосипала Людочка часто, відчувала слабкість, але нічого, це можна пережити.

Тієї часом повернувся з місць зовсім не віддалених всім у окрузі відома людина на прізвище п’ятами. На вигляд він теж нагадував чорного вузькоокі жука, щоправда, під носом замість щупалець-вусів у дременув була якась брудна наліпка, при посмішці, нагадує оскал, оголювалися зіпсовані зуби, наче з цементних крихт виготовлені. Порочне з дитинства, він ще в школі займався розбоєм – забирав у малюків “серебрушкі, пряники”, жуйку, особливо любив в “блескучей обгортці”. У сьомому класі дременув вже волочився з ножем, але відбирати йому ні в кого нічого не треба було – “мале населення селища приносило йому, як хану, данина, все, що він велів і хотів”. Незабаром дременув когось порізав ножем, його поставили на облік до міліції, а після спроби згвалтування почтальонкі отримав перший термін – три роки з відстрочкою вироку. Але дременув не вгамувався. Громив сусідні дачі, погрожував господарям пожежею, тому власники дач почали залишати випивку, закуску з побажанням: “Миленький гість! Пий, їж, відпочивай – тільки, заради Бога, нічого не підпалюй! ” Дременув прожіровал майже всю зиму, але потім його все ж таки взяли, він сів на три роки. З тих пір обрітався “у виправно-трудових таборах, час від часу прибуваючи до рідного селища, ніби в заслужену відпустку. Тутешня шпана гужом тоді ходила за дременув, набиралася розуму-розуму “, шануючи його злодієм в законі, а він не гребував, по-дрібному пощипував свою команду, граючи то в карти, то в наперсток. “Тривожно жилося тоді й без того завжди в тривозі перебуває населенню селища Вепервезе. У той літній вечір дременув сидів на лавці, попиваючи дорогий коньяк і знемагаючи без діла. Шпана обіцяла: “Не психуй. Ось маси з танців повалять, ми тобі ципушек наймах. Скільки захочеш … ”

Раптом він побачив Людочку. Артемка-мило спробував замовити за неї слово, але дременув і не слухав, на нього знайшов кураж. Він зловив дівчину за пасок плаща, намагався посадити на коліна. Вона спробувала звільнитися від нього, але він кинув її через лавку і згвалтував. Шпана знаходилася поруч. Дременув змусив і шпану “забруднитися”, щоб не один він був винуватцем. Побачивши розтерзану Людочку, Артемка-мило злякався і спробував натягнути на неї плащ, а вона, збожеволівши, побігла, кричачи: “Мило! Мило! ” Добігши до будинку Гаврилівни, Людочка впала на сходах і втратила свідомість. Прокинулась на старенькому дивані, куди дотащили її жаліслива Гаврилівна, що сидить поруч і втішатися жілічку. Прийшовши до тями, Людочка вирішила їхати до матері.

У селі Вичуган “залишилося двд цілих будинку. В одному вперто доживала свій вік стара Вичуганіха, в іншому – мати Людочки з вітчимом “. Все село, задихнувшись у Дикор, з ледь натоптаний стежкою, була в забитих вікнах, що похитнулися шпаківнях, дико розрослися між хат тополями, черемхи, осиками. Того літа, коли Людочка закінчила школу, стара яблуня дала небувалий урожай червоних наливних яблук. Вичуганіха лякала: “Дітлахи, не їжте ці яблука. Не до добра це! ” “І одного разу вночі жива гілка яблуні, не витримавши ваги плодів, обламалася. Голий, плоский стовбур залишився за розступилися будинками, наче хрест з обламаної поперечиною на цвинтарі. Пам’ятник вмираючої російської селі. Ще однією. “Дивись-но ось, – пророкувала Вичуганіха, – одінова Середь Росії кол вб’ють, та вшанувати її, нечистою силою твір, нікому буде …” Моторошно було бабам слухати Вичуганіху, вони невміло молилися, вважаючи себе негідними милості Божої.

Людочкіна мати теж стала молитися, тільки на Бога і залишалася надія. Людочка хихикнула на матір і дістав ляпаса.

Невдовзі померла Вичуганіха. Вітчим Людочки клікнув мужиків з ліспромгоспу, вони звезли на тракторних санях стару на цвинтар, а пом’янути не на що і нічим. Людочкіна мати зібрала дещо на стіл. Згадували, що Вичуганіха була останньою з роду вичуган, засновників села.

Мати прала на кухні, побачивши дочку, стала витирати об фартух руки, доклала їх до великого живота, сказала, що кіт з ранку “намивав гостей”, вона ще дивувалася: “Звідки у нас їм бути? А тут он що! ” Оглядаючи Людочку, мати одразу зрозуміла – з дочкою сталася біда. “Ума великого не треба, щоб зметикувати, яка біда з нею сталася. Але через цю … неминучість всі баби повинні пройти … Скільки їх ще, бід-то, попереду … ” Вона дізналася, дочка приїхала на вихідні. Зраділа, що підкоп до її приїзду сметану, вітчим меду накачав. Мати повідомила, що незабаром переїжджає з чоловіком в ліспромгосп, тільки “як народжу …”. Ніяковіючи, що під кінець четвертого десятка зважилася народжувати, пояснила: “Сам дитини хоче. Будинок у селищі будує … а цей продамо. Але сам не заперечує, якщо на тебе його перепишемо … ” Людочка відмовилася: “Навіщо він мені”. Мати зраділа, може, сотень п’ять дадуть на шифер, на скло.

Мати заплакала, дивлячись у вікно: “Кому від цього розору користь?” Потім вона пішла достіривать, а дочка послала доїти корову і дров принести. “Сам” повинен прийти з роботи пізно, до його приходу встигнуть зварити юшку. Тоді й вип’ють з вітчимом, але дочка відповіла: “Я не навчилася ще, мама, ні пити, ні стригти”. Мати заспокоїла, що стригти навчиться “коли-Ніто”. Не боги горщики обпалюють.

Людочка задумалася про вітчима. Як він важко, проте азартно вростав в господарство. З машинами, моторами, рушницею управлявся легко, зате на городі довго не міг відрізнити один овоч від іншого, сінокіс сприймав як пустощі і свято. Коли закінчили метати стоги, мати втекла готувати їжу, а Людочка – на річку. Повертаючись додому, вона почула за про-миском “звіриний рокіт”. Людочка дуже здивувалася, побачивши, як вітчим – “мужик з голеною, сивіючою з усіх сторін головою, з глибокими борознами на обличчі, весь у наколках, прісадістий, довгорукий, ляскаючи себе по животу, раптом забігав вистрибом по мілині, і хрипкий рев радості схоплене із згорілого або перержавленного нутра мало їй знайомої людини “, – Людочка почала здогадуватися, що у нього не було дитинства. Удома вона зі сміхом розповідала матері, як вітчим пустував у воді. “Так де ж йому було купання-то навчитися? Змалку в посиланнях та в таборах, під конвоєм та охранскім Догляд в казенній лазні. У нього життя-то ох-хо-хо … – Схаменувшись, мати построжела і, немов комусь доводячи, продовжувала: – Але людина він порядна, може, і добрий “.

З цього часу Людочка перестала боятися вітчима, але ближче не стала. Вітчим близько до себе нікого не допускав.

Зараз раптом подумалося: побігти б в ліспромгосп, за сім верст, знайти вітчима, притулитися до нього і виплакатися на його грубої грудей. Може, він її і погладить по голові, пошкодує … Несподівано для себе вирішила виїхати з ранкової електричкою. Мати не здивувалася: “Ну що ж … коли треба, дак … ” Гаврилівна не чекала швидкого повернення жілічкі. Людочка пояснила, що батьки переїжджають, не до неї. Вона побачила дві мотузки, прироблені до мішка замість лямок, і заплакала. Мати казала, що прив’язувала ці мотузочки до колиски, тицяла ногу в петлю і зибала ногою … Гаврилівна злякалася, що Людочка плаче? “Маму шкода”. Стара зажурилася, а її й пожаліти нікому, потім попередила: Артемка-мило забрали, обличчя йому Людочка всі роздряпала … прикмета. Йому наказано мовчати, шаче смерть. Від дременув і стару попередили, що якщо жілічка що зайве пискне, її цвяхами до стовпа приб’ють, а старій хату спалять. Гаврилівна скаржилася, що в неї всіх благ – кут на старості років, вона не ложет його позбутися. Людочка пообіцяла перебратися в гуртожиток. Гаврилівна заспокоїла: бандюга цей довго не нагуляє, скоро сяде знову, “а я тебе і скличу назад”. Людочка згадала, як, живучи в радгоспі, застудилася, відкрилося запалення легенів, її поклали в районну лікарню. Нескінченною, довгою вночі вона побачила вмираючого хлопця, дізналася від санітарки його нехитру історію. Вербувалися з якихось далеких місць, самотній хлопчина пропав на лісосіці, на скроні вискочив фурункул. Недосвідчена фельдшерка вилаяла його, що звертається по всяких дрібницях, а через день вона ж супроводжувала хлопця, який впав у безпам’ятство, в районну лікарню. У лікарні розкрили череп, але зробити нічого не змогли – гній почав робити свою руйнівну справу. Хлопець помирав, тому його винесли в коридор. Людочка довго сиділа і дивилася на мучающегося людини, потім доклала долоньку до його обличчя. Хлопець поступово заспокоївся, з зусиллям розплющив очі, спробував щось сказати, але чути було лише “усу-усу … усу …”. Жіночим чуттям вона вгадала, він намагається подякувати її. Людочка щиро пошкодувала хлопця, такого молодого, самотнього, напевно, і полюбити нікого не встиг, принесла табуретку, сіла поруч і взяла його руку хлопця. Він з надією дивився на неї, щось шепотів. Людочка подумала, що він шепоче молитву, і став допомагати йому, потім втомилася і задрімала. Вона прокинулася, побачила, що хлопець плаче, знизала його руку, але він не відповів на її потиск. Він осягнув ціну співчуття – “відбулося ще одне звичне зрада по відношенню до вмираючого”. Зраджують, “зраджують його живі! І не його біль, не його життя, їм своє страждання дорого, і вони хочуть, щоб швидше скінчилися його муки, для того, щоб самим не мучитися “. Хлопець забрав у Людочки свою руку і відвернувся – “він чекав від неї не слабкого розради, він жертви від неї чекав, злагоди бути з ним до кінця, може, й померти разом з ним. Ось тоді сталося б диво: удвох вони стали б сильніше смерті, повстали б до життя, у ньому з’явився б могутній порив “, відкрився б шлях до воскресіння. Але не було поруч людини, здатного пожертвувати собою заради вмираючого, а поодинці він не здолав смерті. Людочка бочком, як би викрита у недоброму вчинку, крадькома пішла до свого ліжка. З тих пір не умовкало в ній почуття глибокої провини перед покійним хлопцем-лісорубом. Тепер сама в горі і занедбаності, вона особливо гостро, зовсім відчутно відчула всю відторгнутість вмираючої людини. Їй потрібно було до кінця випити чашу самотності, лукавого людського співчуття – простір навколо все звужувалося, як біля тієї ліжка за лікарняної облупленої піччю, де лежав умираючий хлопець. Людочка засоромилась: “навіщо вона прикидалася тоді, навіщо? Адже якби й справді була в ній готовність до кінця залишитися з вмираючим, прийняти за нього борошно, як за старих часів, може, й справді виявилися б у ньому невідомі сили. Ну навіть і не відбулося диво, не воскресни вмираючий, все одно свідомість того, що вона здатна … віддати йому всю себе, до останнього подиху, зробило б її сильною, впевненою в собі, готової на відсіч злим силам “. Тепер вона зрозуміла психологічний стан в’язнів-одинаків. Людочка знову згадала про вітчима: ось він мабуть з таких, з сильних? Так як, з якого місця до нього підступитися-то? Людочка подумала, що в біді, на самоті всі однакові, і нема чого когось соромити і зневажати. У гуртожитку місць поки не було, і дівчина продовжувала жити у Гаврилівни. Господиня вчила жілічку “повертатися в темряві” не через парк, щоб “саранопали” не знали, що вона живе в селищі. Але Людочка продовжувала ходити через парк, де її одного разу піймали хлопці, лякали дременув, непомітно підштовхуючи до лавки. Людочка зрозуміла, що вони хочуть. Вона в кишені носила бритву, бажаючи відрізати “гідність дременув під самий корінь”. Про страшну цієї помсти додумалася не сама, а почула одного разу про подібний вчинок жінки в перукарні. Хлопцям Людочка сказала, шкода, що немає дременув, “такий відомий кавалер”. Вона розв’язно заявила: відвалиться, хлопчики, піду переберуся в поношене, не багачка. Хлопці відпустили її з тим, щоб скоріше повернулася, попередили, щоб не сміла “жартувати”. Будинки Людочка переодяглася у стареньке плаття, підперезалася тієї самої мотузочком від своєї колиски, зняла туфлі, взяла аркуш паперу, але не знайшла ні ручки, ні олівця і вискочила на вулицю. По дорозі в парк прочитала оголошення про набір юнаків і дівчат у лісову промисловість. Промайнула рятівна думка: “Може, поїхати?” “Та тут же інша думка перебила першу: там, у лісі-то, дременув на дременув і всі з вусами”. У парку вона відшукала давно запрімеченний тополя з корявим суком над стежкою, захлеснула на нього мотузочку, вправно пов’язала петельку, нехай і тихоня, але по-селянськи вона вміла багато чого. Людочка забралася на обломиш тополі, наділа петлю на шию. Вона подумки попрощалася з рідними і близькими, попросила вибачення у Бога. Як всі замкнуті люди, була досить рішучою. “І тут, з петлею на шиї, вона теж, як у дитинстві, затиснула обличчя долонями і, відштовхнувшись ступнями, ніби з високого берега кинулася у вир. Безмежний і бездонний “. Вона встигла відчути, як серце в грудях розбухає, здається, розламає ребра і вирветься з грудей. Серце швидко стомлено, ослабла, і тут же всякий біль і муки залишили Людочку … Хлопці, які очікують її в парку, стали вже лаяти дівчину, що обдурили їх. Одного послали в розвідку. Він крикнув приятелям: “Кігті рвемо! Ко-огті! Вона … “- Розвідник мчав стрибками від тополь, від світла”. Пізніше, сидячи в привокзальному ресторані, він з нервовим хохотком розповідав, що бачив тремтяче і сіпається тіло Людочки. Хлопці вирішили попередити дременув і кудись виїхати, поки їх не “забарабалі”. Ховали Людочку не в рідній кинутої селі, а на міському кладовищі. Мати часом забувалась голосила. Будинки Гаврилівна розридалася: за доньку вважала Людочку, а та що над собою зробила? Вітчим випив склянку горілки і вийшов на ганок покурити. Він пішов у парк і застав на місці всю компанію на чолі зі п’ятами. Бандит запитав підійшов мужика, що йому треба. “Поглянути ось на тебе прийшов”, – відповів вітчим. Він рвонув з шиї дременув хрест і кинув його в кущі. “Ет-то хоч не погань, обсосок! Бога-то хоч не лапати, людям залиште! ” Дременув пробував пригрозити мужику ножем. Вітчим посміхнувся і невловимо-блискавичним рухом перехопив руку дременув, вирвав її з кишені разом з шматком матерії. Не давши бандитові схаменутися, згріб комір сорочки разом з фраком, поволік дременув за комір через кущі, жбурнув у канаву, у відповідь пролунав несамовитий крик. Витираючи руки об штани, вітчим вийшов на доріжку, шпана заступила йому дорогу. Він уперся в них поглядом. “Справжнього, невигадані пахана відчули хлопці. Цей не псувала штани брудом, давно вже ні перед ким, навіть перед самим брудним конвоєм на коліна не ставав “. Шпана розбіглася: хто з парку, хто тягнув полусварівшегося дременув з канави, хтось за “швидкої” і повідомити полуспівшейся матері дременув про долю, яка спіткала її синочка, бурхливий шлях якого від дитячої виправно-трудової колонії до табору суворого режиму завершився. Дійшовши до околиці парку, вітчим Людочки спіткнувся і раптом побачив на сучку шматок мотузки. “Якась колишня, до кінця їм самим не пізнана сила високо його підкинула, він піймався за сук, той скрипнув і відвалився”. Потримавши сук в руках, чомусь понюхавши його, вітчим тихо мовив: “Що ж ти не обламався, коли треба?” Він скришили його на шматки, розкидавши в сторони, поспішив до будинку Гаврилівни. Прийшовши додому і випивши горілки, почав збиратися в ліспромгосп. На чималій відстані за ним поспішала і не встигала дружина. Він взяв у неї пожитки Людочки, допоміг забратися по високих сходах у вагон електрички і знайшов вільне місце. Мати Людочки спочатку шепотіла, а потім в голос просила Бога допомогти народити і зберегти хоча б це дитя повноцінним. Просила за Людочку, яку не зберегла. Потім “несміливо поклала голову йому на плече, слабо притулилася до нього, і здалося їй, чи насправді так було, він приспустив плече, щоб вправніше і лежати їй було, і навіть начебто ліктем її до боку притиснув, пригрів”. У місцевого УВС так і не вистачило сил і можливостей розколоти Артем-ку-мило. Із суворим попередженням він був відпущений додому. З переляку Артемка вступив до училища зв’язку, до філії, де вчать лазити по стовпах, угвинчувати склянки і натягувати проводи; з переляку ж, не інакше, Артемка-мило скоро одружився, і в нього по-стахановськи, швидше за всіх в селищі, через чотири місяці після весілля народилось кучеряві дитя, усміхнене і веселе. Дід сміявся, що “цей малий з плоскою головою, тому що на світ Божий його виймали щипцями, вже і з татове мізкувати не зуміє, з якого кінця на стовп влазити – не зрозуміє”. На четвертій смузі місцевої газети в кінці кварталу з’явилася замітка про стан моралі в місті, але “Людочка і дременув у цей звіт не догодили. Начальнику УВС залишалися два роки до пенсії, і він не хотів псувати позитивний відсоток сумнівними даними. Людочка і дременув, не залишаючи після себе ніяких записок, майна, цінностей і свідків, пройшли в реєстраційному журналі УВС по лінії самогубців … здуру наклали на себе руки “.





Схожі твори: