Головна Головна -> Твори -> Манфред

Манфред



Манфред

Що стала дебютом Байрона-драматурга філософська трагедія «Манфред», мабуть, найбільш глибокий і значущий (поряд з містерією «Каїн», 1821) з творів поета в діалогічному жанрі, не без підстав вважається апофеозом байронівського песимізму. Болісно пережитий письменником розлад з британським суспільством, в кінцевому рахунку спонукав його до добровільного вигнання, невідворотно поглиблює кризу в особистих відносинах, в якому він сам іноді схильний був вбачати щось фатально визначене, – все це наклало незгладимий відбиток «світової скорботи» на драматичну поему ( скептично ставився до досягнень сучасного йому англійського театру, Байрон не раз підкреслював, що писав її для читання), в якій найбільш пильні із сучасників – не виключаючи і самого великого німця – угледіли романтичний аналог гетевського «Фауста».

Ніколи ще непередбачуваний автор «Чайльд Гарольда», «гяура» і «Єврейських мелодій» не був настільки похмуро-величний, так «НКАУ» у своєму презирстві до обивательському скуштують більшості, і в той же час так нещадний до небагатьох обраним , чия неприборканість духу і вічне іскательство прирікали їх на довічне самотність; ніколи ще його образи так не схожі своєю відчуженої масштабністю на захмарні висоти і недоступні хребти Бернських Альп, на тлі яких створювався «Манфред» і на тлі яких розгортається його дію. Точніше, фінал надзвичайно широко набросанного конфлікту, бо в драматичній поемі, що охоплює, по суті, останню добу існування головного героя (хронологічно воно «зависає» десь між XV і XVIII століттями), важливіше, ніж де-небудь ще у Байрона, роль передісторії і підтексту. Для автора – а, отже, і для його аудиторії – монументальна фігура Манфреда, його ловлення вітру і непохитну богоборство, його відчайдушна гординя і настільки ж невиліковна душевний біль з’явилися логічним підсумком цілої галереї доль романтичних бунтарів, викликаних до життя палкої фантазією поета. Поема відкривається, як і гетевский «Фауст», підбиттям попередніх – і невтішних – підсумків довгої і бурхливо прожитого життя, тільки не перед обличчям нової кончини, а перед обличчям безпросвітно смутного, не освяченого високою метою і нескінченно самотнього існування. «Науки, філософію, всі таємниці / Чудесного і всю земну мудрість – / Я все пізнав, і все збагнув мій розум: / Що користі в тому?» – Розмірковує зневірений в цінностях інтелекту анахорет-чорнокнижник, що лякає слуг і простолюдинів своїм нелюдимим способом життя . Єдине, чого ще прагне втомлений шукати і розчаровуватися гордий феодал і наділений таємничим знанням позамежного самітник, – це кінця, забуття. Зневірившись знайти його, він викликає духів різних стихій: ефіру, гір, морів, земних глибин, вітрів і буревіїв, темряви і ночі – і просить подарувати йому забуття. «Забуття невідомо безсмертним», – відповідає один з духів; вони безсилі. Тоді Манфред просить одного з них, безтілесних, прийняти той зримий образ, «який йому пристойніше». І сьомий дух – дух Долі – з’являється йому у вигляді прекрасної жінки. Дізнавшись дорогі риси навік втраченої коханої, Манфред падає без почуттів. Самотньо мандрівного по гірських скелях в околицях найвищої гори Юнгфрау, з якою пов’язано безліч зловісних повір’їв, його зустрічає мисливець за газелями – зустрічає в мить, коли Манфред, засуджений до вічного животіння, марно намагається покінчити самогубством, кинувшись зі скелі. Вони вступають в розмову; мисливець приводить його в свою хатину. Але гість похмурий і неговіркий, і його співрозмовник скоро розуміє, що недуга Манфреда, його жага смерті – аж ніяк не фізичне властивості. Той не заперечує: «Ти думаєш, що наше життя залежить / Від часу? Скоріше – від нас самих, / Життя для мене – безмежна пустеля, / безплідною і дике прибережжя, / Де тільки хвилі стогнуть … »Йдучи, він несе з собою джерело терзає його невгамовному борошна. Тільки феї Альп – однієї із сонму «володарів незримих», чий сліпучий образ йому вдається викликати закляттям, стоячи над водоспадом в альпійській долині, може він довірити свою сумну сповідь … З юності цурався людей, він шукав угамування в природі, «в боротьбі з хвилями галасливих гірських річок / Чи з шаленим прибоєм океану »; ваблений духом відкриття, він проник в заповітні таємниці,« що знали тільки у давнину ». У всеозброєнні езотеричних знань він зумів проникнути в секрети невидимих світів і отримав владу над духами. Але всі ці духовні скарби – ніщо без єдиної соратниці, хто поділяв його праці і пильнування безсонні, – Астарти, подруги, коханої їм і ним же погубленої. Мріючи хоч на мить знову побачитися з коханою, він просить фею Альп про допомогу. «Фея. Над мертвими безсила я, але якщо / Ти поклянешся мені в покорі … »Але на це Манфред, ніколи ні перед ким не схиляли голови, не здатний. Фея зникає. А він – їх вабить сміливим задумом, продовжує свої блукання по гірських височіням і позахмарними палацу, де мешкають володарі незримого. Ненадовго ми втрачаємо Манфреда з уваги, але зате стаємо свідками зустрічі на вершині гори Юнгфрау трьох парок, які готуються стати перед царем усіх духів Аріманом. Три стародавні божества, що керують життям смертних, під пером Байрона разюче нагадують трьох відьом у шекспірівському «Макбеті»; і в тому, що вони розповідають один одному про власний промислі, чуються не дуже типові для філософських творів Байрона ноти уїдливою сатири. Так, одна з них «… одружувала дурнів, / відбудуєш занепалі престоли / І зміцнювала близькі до падіння / перетворювала / У божевільних мудрих, дурних – у мудреців, / У оракулів, щоб люди схилялися / Пред владою їх і щоб ніхто зі смертних / Не смів вирішувати долю своїх владик / І тлумачити пихато про свободу … »Разом з з’явилася Немезидою, богинею відплати, вони направляються в чертог Арімана, де верховний правитель духів сидить на троні – вогняному кулі. Хвали повелителя незримих перериває несподівано з’являється Манфред. Духи закликають його простертися у поросі перед верховним владикою, але марно: Манфред непокірний. Дисонанс в загальне обурення вносить перша з парок, яка заявляє, що цей зухвалий смертний не схожий ні з ким із свого жалюгідного племені: «Його страждання / Безсмертні, як і наші; знання, воля / І влада його, оскільки сумісне / Все це з тлінні прахом, такі, / Що прах йому дивується; він прагнув / Душею геть від світу і постігнул / Те, що лише ми, безсмертні, збагнули: / Що в знанні немає щастя, що наука – / Обмін одних незнань на інші ». Манфред просить Немезіда викликати з небуття «в землі непохованим – Астарту». Привид з’являється, але навіть всесильному аріманами не дано змусити бачення заговорити. І тільки у відповідь на пристрасний, напівбожевільний монолог-заклик Манфреда відгукується, вимовляючи його ім’я. А потім додає: «Заранку ти залишиш землю». І розчиняється в ефірі. Ввечерні годину в старовинному замку, де мешкає відлюдний граф-чорнокнижник, з’являється абат святого Моріса. Стривожений повзучими по окрузі чутками про дивні і нечестивих заняттях, яким віддається господар замку, він вважає своїм обов’язком закликати його «очиститися від скверни покаянням / І примиритися з церквою і небом». «Занадто пізно», – чує він лаконічний відповідь. Йому, Манфреду, не місце у церковному приході, як і серед будь-якої юрби: «Я приборкати себе не міг; хто хоче / повелівати, той повинен бути рабом; / Хто хоче, щоб нікчемність визнало / Його своїм володарем, той повинен / Вміти перед нікчемою миритися, / Всюди проникати і встигати / І бути ходячою брехнею. Я зі стадом / заважати не хотів, хоча б міг / Бути ватажком. Лев самотній – я теж ». Обірвавши розмову, він поспішає усамітнитися, щоб ще раз насолодитися видовищем заходу сонця – останнього в його життя. А тим часом слуги, робеющіе перед дивним паном, згадують інші дні: коли поруч з безстрашним шукачем істин була Астарта – «єдине в світі істота, / Яке любив він, що, звичайно, / спорідненість не пояснювалося …» Їх розмова перериває абат, що вимагає , щоб його терміново провели до Манфреду. Між тим Манфред на самоті спокійно чекає фатального миті. Увірвався в кімнату абат відчуває присутність могутньої нечистої сили. Він намагається заклять духів, але марно. «Дух. Настав час, смертний, / Змирися. Манфред. Я знав і знаю, що настав. / Але не тобі, рабові, віддам я душу. / Геть від мене! Помру, як жив, – один ». Гордий дух Манфреда, не схиляються перед владою будь-якого авторитету, залишається незламані. І якщо фінал п’єси Байрона сюжетно дійсно нагадує фінал гетевського «Фауста», то не можна не помітити й суттєвої різниці між двома великими творами: за душу Фауста ведуть боротьбу ангели і Мефістофель, душу ж байронівського богоборця обороняє від сонму незримих сам Манфред («Безсмертний дух сам суд собі творить / За добрі і злі помисли »). «Старий! Повір, смерть зовсім не страшна! »- Кидає він на прощання абатові.


Загрузка...



Схожі твори: