Головна Головна -> Твори -> Трагедiя жiночоï долi в творчостi Iвана Карпенка-Карого

Трагедiя жiночоï долi в творчостi Iвана Карпенка-Карого



Жiнка… Дружина, мати, сестра, наречена, дочка, невiстка… Кожна з них, несучи
на собi тягар моральноï вiдповiдальностi за благополуччя рiдних i близьких
людей, сама часто залишається наодинцi зi своïми складними проблемами:
незахищенiстю, залежнiстю вiд рiзних життєвих обставин, пресом соцiальноï
нерiвностi, побутових забобонiв, сiмейноï тиранiï…
Продовжуючи й творчо розвиваючи традицiï Т. Шевченка у змалюваннi
нелегкоï, часом трагiчноï, жiночоï долi, I. К. Карпенко-Карий
розповiв у драматичних творах про життя й проблеми жiноцтва своєï доби

Ї середини XIX
Ї початку XX столiття. Зображуючи своïх Харитин, Софiй, Варок, драматург щиро
вболiвав за ïхню тяжку життєву дорогу i запитував у себе й у суспiльства:
“Хто винен?” Це актуальне на той час соцiально-полiтичне питання письменник
переносить у площину побутових вiдносин, часто зумовлених як моральними, так i
суспiльними чинниками.
З-пiд пера митця у 1885 роцi виходить драма “Наймичка”. Нескладна i загалом
звичайна в тi часи iсторiя про зведення беззахисноï юнки багатiєм набуває в
творi широкого художнього узагальнення. Карпенко-Карий трактує тему по-своєму,
засуджуючи розтлiнну мораль тих, хто тримає в своïх руках грошi, багатство,
владу.
Образ наймички Харитини виписаний у кращих народних традицiях. Вона сирота, живе
серед чужих людей, за неï нiкому заступитися, а кривдять ïï тяжко
щодня. Але дiвчина мусить терпiти. Бо надiятися ïй нi на кого й немає на що.
Становище безвихiдне. Майбутнє дiвчини таке ж похмуре, безрадiсне, як i минуле.
Цим скористався пiдступний, морально розбещений багатiй Цокуль i зробив Харитину
своєю коханкою. Довiрлива й щира дiвчина вiрить йому, сподiвається на щастя. Та
коли Цокуль, знiвечивши життя беззахиснiй наймичцi, навчає ïï брехати й
лицемiрити, вона виявляє свою незрiвнянну моральну вищiсть над кривдником, рiшуче
вiдкидаючи його облуднi поради й тавруючи цього хижака словами правди: “Я все кину
вам пiд ноги, не треба менi нiчого вашого! Воно давить мене, дихати не можу. Я
була обшарпана, та зате у вiчi смiливо дивилася всiм”.
Драматург викрив у “Наймичцi” огидну, розтлiнну мораль тих, хто своïм
божеством зробив багатство, яке нiбито давало таким цокулям право на
вседозволенiсть, безкарнiсть, розбещенiсть. Знiвечити життя iншоï людини
задля власноï миттєвоï втiхи
Ї норма ïхнього життя. Морально ницi, лицемiрнi, такi людцi живуть серед нас
i сьогоднi, тому драма залишається актуальною завжди.
У 1886 роцi з’являється психологiчна соцiально-побутова драма “Безталанна”, в якiй
тема жiночоï недолi звучить так само трагiчно, як i в попередньому творi.
Перша редакцiя п’єси мала назву “Хто винен?” Перед нами проходить життя двох
молодих жiнок
Ї Софiï й Варки. Рiзнi за вдачею, за темпераментом, вони однаково нещасливi в
особистому життi. Стихiйна сила почуттiв Гната, в якого вони обидвi закоханi,
призводить до непоправноï помилки: посварившись з гордою свавiльною Варкою,
парубок на зло “ïй одружується з тихою, доброю, щирою дiвчиною Софiєю. Вона
так довго бiдувала i так прагнула щастя, що беззастережно повiрила i Гнатовi, i
Варцi, i навiть свекрусi
Ї людинi озлобленiй, жорстокiй, яка стає врештi винуватцем смертi Софiï.

Доля персонажiв “Безталанноï” трагiчна. Жiнки не можуть нiчого змiнити, не
знаходять виходу iз складного становища. Потрапивши у вир почуттiв, вони безсилi
вплинути на природний ïх хiд.
Iдiотизм сiльського життя накладає на обох свiй вiдбиток: жiнки переконанi в тому,
що не мають права мiняти щось: розлучитися, викрити перед iншими тиранiю свекрухи,
вiдстояти свою позицiю, влаштувати своє життя самостiйно, незалежно вiд чужоï
волi.
I. Франко, високо оцiнюючи “Безталанну”, писав, що в цiй “моральнiй атмосферi”
сiльського побуту “автор хотiв дошукатись головного джерела вини i трагiчного
конфлiкту осiб, що дiють в його драмi”.
Проблеми, пов’язанi з долею жiнки, будуть актуальними завжди, бо через свою
соцiальну значимiсть вони потребують постiйноï уваги.


Загрузка...



Схожі твори: