Головна Головна -> Твори -> По поемі И. В. Ґете «Фауст»

По поемі И. В. Ґете «Фауст»



«Фауст»    –   найбільше   створення поетичного духу. А. С. Пушкін. Ґете працював над «Фаустом» більше шістдесяти років. Образ великого шукача істини схвилював його ще замолоду й супроводжував йому до кінця життя. Твір Ґете написано у формі трагедії. Правда, воно далеко виходить за межі тих можливостей, які має сцена. Це скоріше диалогизированная епічна поема, найглибша по своєму філософському змісті, всеосяжна по широті відображення життя. У філософії Ґете ідея діалектичної єдності протилежностей є, мабуть, однієї з головних ідей. У боротьбі протиріч створюється гармонія миру, у зіткненні ідей – істина. Поет постійно нагадує нам про це. (У часи Ґете, як відомо, створювалася діалектика Гегеля.) Два герої добутку німецького поета – Фауст і Мефистофель – наочно демонструють це діалектичне споріднення позитивн і негативного почав. Породжений марновірною народною фантазією, образ Мефистофеля у творі Ґете втілює в собі дух заперечення й руйнування. Мефистофель багато руйнує й знищує, але він не може знищити основне – життя.

  • Боротися іноді мені не вистачає сил, 
  • Адже скількох я вже загубив,
  • А життя тече собі широкою рекою…
  • По суті, він теж творить, але через заперечення:
  • Частка сили я,
  • Желавшей вічно зла, що  творила лише благе.

Н. Г. Чернишевський залишив глибокодумні судження про цього персонажа: «Заперечення, скептицизм необхідні Людині, як порушення діяльності, що без того заснула б. І саме скептицизмом затверджуються щирі переконання». Тому в суперечці Фауста й Мефистофеля, а вони постійно сперечаються, потрібно завжди бачити якесь взаємне поповнення єдиної ідеї. Ґете не завжди за Фауста й проти Мефистофеля. Найчастіше він мудро визнає правоту й того й іншого. Вкладаючи у свої образи високі філософські іносказання, Ґете аж ніяк не забуває про художню конкретність образа. Фауст і Мефистофель наділені певними людськими рисами, поет обрисував своєрідність їхніх характерів, Фауст – незадоволений, бентежний, «бурхливий геній», жагучий, готовий гаряче любити й сильно ненавидіти, він здатний помилятися й робити трагічні помилки. Натура гаряча й енергійна, він дуже чутливий,  його  серце легко ранити,   іноді він  безтурботно егоїстичний через незнання й завжди безкорисливий, чуйний, людяний. Фауст Ґете не нудьгує. Він шукає. Розум його в постійних сумнівах і тривогах. Фауст – це спрага збагнення, вулканічна енергія пізнання. Фауст і Мефистофель – антиподи. Перший жадає, другий насичений; перший жадібний, другий ситий по горло, перший рветься «за межі», другий знає, що там немає нічого, там порожнеча, і Мефистофель грає з Фаустом, як з нерозумним хлопчиком, дивлячись на всі його пориви, як на капризи, і весело їм потурає – адже в нього, Мефистофеля, договір із самим Богом.

Мефистофель урівноважений, страсті й сумніви не хвилюють його груди. Він дивиться на мир без ненависті й любові, він нехтує його. У його кілких репліках багато сумної правди. Це аж ніяк не тип лиходія. Він знущається з гуманного Фауста, що губить Маргариту, але в його глузуваннях звучить правда, гірка навіть для нього – духу тьми й руйнування. Це тип людини, стомленого довгим спогляданням зла й разуверившегося в гарних початках миру. Він не схожий на Сатану Мільтона. Той страждає. У його груди – пломінь. Він шкодує про загублений Едем і ненавидить Бога. Він жадає помсти й непохитний, гордий і волелюбний. Воля для нього дорожче Едему. Мефистофель не схожий і на лермонтовского Демона. Той утомився від вічності. Йому холодно в просторах Всесвіту. Він хоче любові простий, людської. Він готовий покласти до ніг смертної дівчини й вічність, і вся своя могутність. Але воно неспроможно перед невибагливим серцем смертної дівчини. Вічність і нескінченність незначні в порівнянні з коротким як мить щастям смертного. І він, лермонтовский Демон, сумний.

Мефистофель Ґете часом добрий малий. Він не страждає, тому що не вірить ні в добро, ні в зло, ні в щастя. Він бачить недосконалість миру й знає, що воно – вічно, що ніякими потугами його не переробити. Йому смішна людина, що при всій своїй незначності намагається щось виправити у світі. Йому забавні ці потуги людини, він сміється. Сміх цей поблажливий. Так сміємося ми, коли дитина гнівається на буру. Мефистофель навіть жалує людину, думаючи, що джерело всіх його страждань – та сама іскра Божа, котра тягне його, людини, до ідеалу й досконалості, недосяжному, як це ясно йому, Мефистофелю.

Мефистофель розумний. Скільки іронії, знущання над помилковою вченістю, марнославством людським у його розмові зі студентом, що прийняв його за Фауста!

  • Теорія, мій друг, суха,
  • Але зеленіє життя древо.

Він викриває псевдовчення «поспішають явленья обездушити», іронічно повчає молодика: «Тримаєтеся слів», «Беззмістовне мовлення завжди легко в слова наділити», «Рятівна голослівність позбавить вас від всіх негод», «У того мимоволі вірять усі, хто більше всіх самовпевнений» і т.д. Попутно Ґете вустами Мефистофеля засуджує й консерватизм юридичних основ суспільства, коли закони – «як вантаж спадкоємної хвороби». От такими з’являються головні герої Ґете. Поет вибрав і переробив багатовікову легенду про доктора Фаустові й переробив її по-своєму, на свій філософський і художній манер. Весь добуток розкриває эстетические погляди Ґете, які й підтверджуються за допомогою диалектично-сти образів Фауста й Мефистофеля. Уже «Пролог на небесах» розкрив філософію автора, його погляди на людину, суспільство, природу.

Поема Ґете нагадує гігантську симфонію, через яку проходить, варіюючись, те затихаючи, те набираючи силу, по шляху підхоплюючи нові мотиви, зливаючись із ними, загасаючи й займаючись знову й знову, єдина тема – Людин, Суспільство, Природа. В «Пролозі на небесах» мова йде саме про моральну стійкість людини, про його здатність протистояти низинним інстинктам. Всі ці проблеми й вирішує Ґете за допомогою діалектичної єдності протилежностей – Фауста й Мефистофеля.





Схожі твори: